Мені зараз 47 років. Живемо в Павлограді з маленькою дочкою, якій сім років. На даний момент не працюю, бо немає роботи, отримую пенсію.

В перший день війни у мене були сльози, істерика - це було жахливо. Мені син сказав, що ракети летять, а я не знаю, як навіть пояснити. Ми не могли в це повірити.

Ми живемо в своєму будинку. Вода у нас є, а світло – то звісно, тою зимою всі без світла сиділи, а так - все добре.

Ми пережили вибух 1 травня, коли вилетіло скло, вікна. 

Вона нас згуртувала. В нашій сім’ї ніхто не виїжджав, усі в Україні. Як можемо, підтримуємо зв’язок, бо з нашої сім’ї всі на війні. Підтримуємо один одного, але все одно дуже важко. Коли телефонують, що син в госпіталі поранений, то психологічно важко.

Вірю, що ми виженемо цих гадів з нашої землі, і наші діти такого більше ніколи не побачать.