Рязанцева Олеся
Харківський педагогічний фаховий коледж Комунального закладу "Харківська гуманітарно-педагогічна академія" Харківської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гейдел Алла Михайлівна

"Війна. Моя історія"

Я добре пам’ятаю, що це був четвер, який мав бути звичайним шкільним днем, з пізнаванням чогось нового на уроках, веселими розмовами з однокласниками на перервах, а закінчився б він затишним вечором із родиною. Та тільки-но я прокинулася, до мене в кімнату зайшла мама і сказала: «Сьогодні ти не йдеш до школи». Нічого не розуміючи, я дивилася на її серйозне обличчя і намагалася пригадати подію, яка сталася 24 лютого та могла б означати, що цей день, на приклад, вихідний. Потім біля кімнатних дверей став тато й почав розказувати мамі якусь інформацію. Зі всього, що він сказав я чітко почула лише одну фразу, сенс якої мені не вдалося одразу зрозуміти. Вона містила всього на всього два слова: «Почалась війна». Саме тому я не пішла до школи. Саме тому мій брат не пішов до дитсадка, а тато не поїхав на роботу.

Перший тиждень війни я не знала чим себе зайняти, в той час як батьки телефонували рідним і знайомим, вирішували багато справ, виходили на вулицю, щоб купити продукти та подивитися, що взагалі відбувається зовні. Усе, що я тоді відчувала – це страх. Мені страшно було навіть вийти на подвір’я, бо там ще голосніше було чутно звуки вибухів. Але найбільше я боялася опинитися далеко від дому. Одного разу мама мене все ж таки змусила піти разом з нею в магазин. Ідучи, я міцно трималася за її руку й переляканими очима роззиралася навкруги. Слідкуючи, як люди стояли в групах біля багатоповерхівок і зносили речі до підвалів, мені ставало моторошно від думки, що буде, якщо будівля зруйнується. Я бачила величезні черги, які тягнулися наче змії, інколи переплітаючись між собою. В супермаркетах були порожні полиці, а люди ледве не бились за останній буханець хліба чи навіть рулон паперу. Якби я мала б описати все, що відбувалось, я б назвала це справжнім хаосом.

Так минуло 52 дні, аж мама не прийняла важливе та тяжке рішення – виїхати за кордон. Ми, довго не роздумуючи, зібрали найпотрібніші речі й вирушили. До вокзалу нас проводжав тато, і коли потяг відправився, я бачила, як його силует стрімко віддаляється від мене, мами та брата. Найгіршим було те, що жодний з нас не знав, коли ми побачимось знову. Я не в стані описати, що тоді я відчувала, але це було схоже на темряву, у якій ти не знаєш, що тебе очікує. Куди не зроби крок – всюди небезпека. Дивно, але я не плакала, на відміну від матусі, яка тепер самотужки має піклуватися про своїх дітей, до того ще й у чужій країні. Тоді ми всі розуміли, що один з етапів наших життів добіг до кінця і перед нами початок нового. Та ми ніяк не могли якось вплинути на це. Все було вирішено за нас.

Зараз, пишучи цей текст, я ще раз прожила ті емоції, які охопили мене на початку моєї історії, яка почалась 24 лютого 2022 року. Через тиждень буде рівно півтора роки, як я разом із молодшим братом і мамою живу за кордоном. Емоційно це досить важко, адже ми всі мали, по-перше, пристосуватися до тутешніх звичаїв і середи, а, по-друге, намагатися просто жити далі, залишивши минуле позаду та будувати майбутнє майже з нуля. Справді, важко, але умови не такі вже й погані. Гадаю, найкраще, що я відкрила для себе – це нові можливості. Я побачила, як живуть люди іншої національності, з іншою мовою і культурою. Також я навчаюсь тут у ліцеї, що безумовно вважаю цікавим досвідом. Повномасштабна війна в Україні повністю змінила моє сприйняття світу, але, не зважаючи на це, я досі жива, за що безмежно вдячна своїй мамі, яка врятувала мене з братом, і за цей час зрозуміла, як важливо бути оптимістичною, навіть якщо реалії не зовсім радують. Тому остаточним моїм висновком є вислів: «Що не робиться, усе на краще».