Я виїхала на наступний день після початку війни. Лікарні зачинились, а мені потрібна була допомога. Я вчителька, тож зараз працюю дистанційно. З донькою живемо в Кам’янському. Мої батьки вже старенькі, я їжджу до них раз на місяць у Краматорськ. Тато категорично відмовляється виїжджати. 

Мені психологічно важко жити вдалині від рідного дому. Дуже сумую за мирним життям. Мене шокує, що росіяни до нас напали. Як можна в мирний час прийти до сусідів та коїти таке? Коли так сталось, що люди стали такими?

На моєму шляху траплялись добрі люди. Коли дізнавались, що я ВПО, допомагали навіть у дрібницях. Мене це зворушує до сліз. Щодня всім дякую за таку увагу. 

Я дуже хочу додому, хочу, щоб наші військові повернулись. Після перемоги мрію тільки про мирне життя.