Народилася я на Харківщині, після закінчення інституту працювала три роки в Казахстані, а потім приїхала в Лебедин і все життя жила тут. Мені 84 роки. Одну війну пережила з мамою. Батько помер на тій війні, я його і не бачила. А тепер прийшлося і другу пережити.

Мене шокувала війна. Якби мені сказали, що росія нападе на Україну – не повірила б ніколи.

Бомбили Лебедин - так ми і дізналися, що війна. Я одна була. Син окремо живе, а я у своїй квартирі сама. Чоловік помер. Потім перейшла до сусідки, бо самій страшно було і важко. Я нікуди не виїжджала, і син теж. Куди я поїду, як я по квартирі ледве ходжу?

По гуманітарну допомогу нема кому ходити. Обходжуся пенсією, а на гуманітарку не особливо розраховую. 

Нехай Бог дає, щоб була швидше перемога. Хочеться миру.