Клавдія просиділа під обстрілами у Лисичанську 37 днів, бо дуже не хотіла залишати рідну хату і сподівалась на швидке визволення. Але син вивіз її вчасно – згодом хату знищив снаряд

Війна застала мене вдома, в приватному секторі. Я в тій хаті прожила з 1975 року. У мене діти народилися в тому місті. Взагалі, все моє життя пройшло в Лисичанську, на вулиці Мельникова, 32. Діти окремо жили, і вони одразу виїхали, а я не дала згоди на виїзд. 

Я 37 днів просиділа в погребі разом із кішками – своєю та синовою. Тоді ж там була Україна, і в нас усе було. Добрий чоловік, волонтер Марченко Олексій (царство йому небесне) нам під вибухами розвозив гуманітарку. Це було для людей підтримкою. Йому казали: «Як ти їздиш під такими обстрілами?», а він відповідав: «Мені ще треба восьмеро бабусь об’їздити лежачих». 

Як тільки я виїхала – і нашу вулицю обстріляли. Він жив на нашій вулиці, і його вбило. Навіть тоді, через 37 днів від початку війни, у мене все було. Я тільки вимкнула котел, бо боялася, що станеться якась несправність на лінії – і він вибухне. Тому я його вимкнула, і в хаті було холодно.  

А бої ж ішли не лише за наше місто. Дуже великі бої були в Рубіжному, Сіверськодонецьку. Ці міста поряд із нашим. І діти наполягли, щоб я перебралася до них у Дніпро. Мене син вивіз. Він якраз був там по роботі й забрав мене спочатку в Дніпро. 

Нам стріляли в спину. Усе гупало, були вибухи. Дуже важко виїжджали. Кішок ми забрали з собою, вони були налякані. Блокпостів багато було. 

Нас українські військові на постах зустрічали, бажали гарної дороги. Добралися нормально, хоч душа і рвалася виїжджати з дому. Приїхала в Дніпро, ми там жили в гуртожитку з дітьми. Незабаром сусідка сказала, що мені повертатися нікуди: хати нема, було пряме влучання. 

Потім сина направили на роботу в Бориспіль, і ми переїхали сюди. Орендуємо тут квартиру вчотирьох: я, син, невістка та онучок.

Душею ми в Лисичанську, а як усе складеться – не знаю. Допомагає тільки віра. Бо на початку можна було збожеволіти - як уявлю, де моя хата. Я ж з дому тільки кішок двох узяла і сумочку з їжею. Все-таки вірилося, що це ненадовго. Мені всі казали, що через два тижні війна закінчиться, і я нічого не взяла. Але тут нам, слава Богу, допомогли. І матрац дали гарний, і посуд, і допомогу гарну продуктову дають.

Особливо хочу відзначити допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Дуже гарна. І вже немає таких думок, що ти ніде не потрібен і тобі настає край, бо хати немає, виделки, ложки… Але, слава Богу, це все я придбала. Одягли нас дуже гарно. Люди зносили все новеньке, чистеньке. Нам гріх ображатися. Пенсія маленька, звісно, в мене – 4100, хоча пропрацювала 41 рік. І ще дві тисячі допомоги дають. Якось викручуємося. Гуманітарка дуже допомагає. 

З погляду здорового глузду війна повинна закінчитися тільки перемогою, і якнайскоріше. Треба перемагати і продовжувати жити далі. Хоч мені вже й 72 роки, але живою ж у труну не ляжеш. Тому налаштовуюся тільки на добре, вірю в наших захисників.