«Мені пощастило. Я залишився живий»

Мама Ольга:

Що сталося – те сталося. Дуже хочеться, щоб припинилося це все. І все одно, чутні іноді розриви, вибухи. Ми навіть їхали в інше місто, і якесь відчуття однак підказує, що таке може бути щосекунди. Іноді дуже добре чутно. І кожен, хто це пережив, почув, не забуде ніколи.

24 січня 2015 року я з нічної зміни поверталася додому. Чоловік із дітьми був удома. Зателефонував, сказав, що світла немає і води немає. Син спустився назустріч мені. А я кажу: «Сходи, візьми води, я тебе біля під’їзду почекаю». Але після того, як почула сильні такі вибухи, побігла до нього ближче і стала кричати: «Біжи до мене!»

Коли він був уже близько, ми побігли до під’їзду. У ту мить було відчуття, ніби ти не розумів, що взагалі відбувається. Ми почули сильний вибух. Я побачила, як від припаркованої машини відлетів бампер, полетів високо, далеко. І осколки посипалися з вікон, скло посипалися.

Одне бажання було – кудись сховатися. Це буквально секунди були. Все дуже швидко, несподівано.

Син Олексій:

Дуже страшно було. Усе сіре. Диму багато було. Я боявся, щоб все нормально було, обійшлося без операцій. За маму дуже сильно злякався. Вона переживала за мене, перенесла такий стрес. За себе я не дуже хвилювався, але все ж було страшно. І я, слава Богу, залишився живий. Мені пощастило, що там машина стояла

Ольга:

Я повернулась і одразу одна думка: син живий, і він поруч. Кажу: «Все нормально? Підемо потихеньку, треба додому підніматися». І вже коли піднімалися, він говорить: «Мама, щось я не можу йти».

Він був в шоку, теж не одразу все зрозумів. Піднімалися пішки на восьмий поверх. Чоловік вийшов назустріч, підхопив його і, коли додому прийшли, вже там я побачила, що джинси всі в крові були. Зняли – і я взяла, що було під рукою. Обмотала бинтом йому рани, і ми одразу зібрали речі, сіли в машину і поїхали самі в лікарню.

Навколо була метушня. У повітрі дим, порох. Як після битви, запах крові, диму, гару, кіптяви. Скло всюди валялося. Картина жахлива була. У приватному секторі і дахи, і будинки горіли.

Олексій:

Дуже злякався, коли прийшов додому. Коли побачив багато крові з ніг, з рук. На переніссі у мене була кров. Я цей день запам’ятаю на все життя.

Ольга:

Після поранення нас одразу госпіталізували, і він перебував тиждень у дитячій хірургії, у третій лікарні. Все зажило. Залишилися невеликі шрами, а осколки, сказали, видаляти не треба, вони невеликі, закапсулюються, ну і залишаться як пам’ять.

Все одно воно відбиток залишило. Спочатку він взагалі боявся виходити на вулицю, ходити по вулиці сам. У лікарні поруч дорога була, машини проїжджали через лежачі поліцейські. І ось ці машини, коли переїжджали, стрибали. І навіть цей стукіт його лякав.

Перший тиждень був дуже важким. Півроку потому ми у своїй квартирі не жили, і це дало результати. Ми пояснювали йому, що буває таке, але сподіваємося, що більше такого не буде. Потім пояснили, що наша помилка була в тому, що ми побігли. А якби знали, що треба при обстрілі впасти на землю, тоді, можливо, цього б не було. Ну, на помилках вчаться.

Олексій:

Після лікарні, коли мене виписали, я боявся додому їхати. Боявся, що знову це все почнеться. Але незабаром у мене це пройшло, я перестав боятися і сам можу ходити по вулиці. Я навіть раніше кожного шереху, кожного гудіння боявся. Навіть з дорослими, коли йшов, боявся.

Хотів би, щоб це все відійшло повністю. Надія, що буде мир.