Я з Маріуполя. До війни чоловік був військовим, потім пішов з армії, працював на заводі. Коли почалася війна, чоловік попросили вивезти машину з заводу. І ось таким чином ми 24 лютого виїхали ввечері з Маріуполя.

Найбільше нас шокувало, мабуть, те, коли бомбили «Азовсталь», бо там воював мій брат. 

Його та інших українських солдат забрали в полон, потім був теракт у Оленівці,  де їх тримали, а потім кудись вивезли. Ще й чоловіка було поранено. Щодня якесь пекло!

І я знаю, що в інших набагато гірші історії, тому єдине, за що я переживаю, так це за брата і чоловіка. Мені вже не страшні ані ракети, нічого. Тільки за їх життя боюся. У мене ще й батько військовий.

Я виїхала з Маріуполя в одних старих джинсах, куртці та шапці. Потім подруга моя речі переслала. Коли ми їхали, то вважали, що все буде як у 2014 році. Ми їхали на один день і навіть нічого не забрали з квартири. Залишили там свого кота разом з хресною мамою. А потім у квартиру 12 березня влетів снаряд.

Зараз я не працюю, бо в мене маленька дитина і ні з ким її залишити. Старша донька знаходиться у Німеччині.

Коли скінчиться ця війна? Коли ворогу надають по зубах, щоб вони їх повипльовували. Вже нічого немає людського в тих окупантах.

Я далеко не заглядаю, навіть завтрашній день не планую. Хочеться, звісно, щоб всі були поруч і брат повернувся з полону, і чоловік був живий та здоровий. Хочеться повернутися в Маріуполь, але щодня я бачу світлини із зруйнованими домами… А куди ще їхати? Окрім Маріуполя я не знаю, де б я хотіла жити.