Катерина з чоловіком дізнались про початок війни у відрядженні в Іспанії і мало не збожеволіли, бо їх діти були в той час у Маріуполі під обстрілами

Я з Маріуполя. До початку війни я була завідувачкою відділення неврології лікарні № 9. У мене була хороша двокімнатна квартира з ремонтом, дві машини, у чоловіка - дім, два магазини. Нормально жили.

Коли почалася війна, ми з чоловіком на чотири дні поїхали на конференцію в Іспанію, а вдома залишилися наші діти. Це був жах: діти вдома, а ми сиділи в Іспанії в готелі, чекали евакуаційного автобуса і бачили по відео у телефонах, як бомблять Маріуполь. Я сиділа там, плакала, і мені хотілося всім кричати, що там мої діти, що я звідти. 

Ми дві доби добиралися до України «на перекладних». 1 березня ми потрапили на територію України, і тоді ж обірвався зв'язок із Маріуполем. Далі почалось суцільне жахіття. Ми поїхали до Дніпра, бо там були родичі. 

Мій чоловік доводив мене до божевілля припущеннями про те, що наші діти померли, і як же ми будемо без них. Я йшла в магазин по продукти – і в мене починалась істерика, тому що мої діти там голодні, а зв’язку з ними немає. 

У Маріуполі жили мої батьки і батьки чоловіка, але ж я розуміла, що моя дитина там плаче, а мене поруч немає. Так було протягом 17 днів – жодних звісток. Ми думали, що діти в одному районі Маріуполя, а потім дізналися, що вони поїхали до інших батьків, моїх свекрів, і перебувають в іншому районі, з яким взагалі не було зв’язку. Це було жахіття. 

Ми намагались потрапити в Маріуполь, але для цього потрібно було доїхати до Запоріжжя і десь переночувати, а на вулиці – морози. Потім почали виїжджати наші друзі, і я їх усіх ненавиділа, тому що вони виїжджали, а наших дітей не було. Потім діти виїхали самі на моїй автівці. Старшому синові в лютому виповнилося 18 років, і ми йому на день народження подарували навчання в автошколі. У мене машина на механіці, і він іноді брав її. 

Вони вдвох із братом сіли в цю машину і на останньому бензині поїхали, коли почули, що начебто виїжджають люди. Тварин наших залишили в бабусі, взяли тільки документи і кошти. Коли вони приїхали, молодший мені сказав: «Мамо, я два дні віз твої прикраси в трусах». Він позапихав у труси, в шкарпетки, у взуття мої золоті прикраси та гроші, які знайшов удома. 

Загалом, у нас тут залишилися двоє дітей, автівка та чемодан, а більше нікого і нічого. 

Спочатку нас у Дніпрі пустили пожити зовсім незнайомі люди. Ми приїхали, з чемоданом прийшли до того чоловіка у квартиру. А дружина його поїхала до Польщі. Я питаю: «Може, вам якісь документи потрібні?» – «А ви нормальні люди?», і я стою та не знаю, що говорити. Кажу: «Мабуть, нормальні». – «Тоді заходьте і живіть». Нічого в нас не попросив. Там була їжа в холодильнику, постіль. А в нас же нічого не було: ні рушників, ні ковдр, ні подушок. 

Я влаштувалася на роботу, і потрібно було, щоб кави попити, мати чашку і ложку. А я не знала, де в цьому місті продають ложки. Ще довго шукали з чоловіком, де купити голку з ниткою, тому що ми не знали, де в Дніпрі продають такі речі. Потихеньку дітей влаштували, я почала працювати. Потім орендували квартиру. Ось так і живемо. 

Я невропатолог за фахом, і в Дніпрі працюю в двох місцях. Слава Богу, мене взяли, професія в мене затребувана. А чоловік півтора року не працював, тому що тим, чим він займався в Маріуполі, він тут не міг займатись. Півтора року я сама тягнула родину з чотирьох людей. Потім чоловік почав працювати. А згодом нам вдалося забрати наших тваринок із Маріуполя. Ми знайшли хлопців, які перевозять тварин, і нам їх привезли до Запоріжжя. Це було справжнє щастя, коли ми в Запоріжжі побачили наших улюбленців! Бо вони в нас як члени родини, і без них взагалі було погано. Тепер ми живемо всі разом. 

Моєї квартири вже немає. Батьки - не дуже молоді, в них був свій дім, який вони самі побудували. І це єдине, що в нас залишилося. Там великий собака, його не пристрелиш. І хату, яку будували, не покинеш, бо її розграбують. А в мене нічого не залишилося. 

Мій батько – травматолог у нашому районі, доволі відомий. У нього був перев’язочний матеріал, він ходив перев’язував поранених. Мені в чатах друзі писали, що когось поранило, приходив батько і перев’язував. Я ставила собі галочку, що на такий-то момент батько живий, бо зв’язку не було. Потім знову хтось казав, що приходив Савич або бачили Савича, і він передавав, що живий. І ми ставили собі галочку, що на цей момент тато живий. Так було близько двох місяців, поки зв’язку не було. 

У день народження мені прийшло з невідомого номера привітання на вайбер. Мама моя на аркушику в клітинку написала: «Сонечко, ми тебе любимо, і в нас усе добре». 

Люди приїжджали в Маріуполь із передмістя, а там був зв'язок. І мама передала цей листочок разом із моїм номером телефону, щоб люди, коли виїдуть із Маріуполя, мені надіслали звісточку. 

Батьки нас не бачили близько року, а через рік змогли побачити по вайберу. Тепер ми можемо з ними зв’язатись, я можу їм телефонувати. Їдучи на роботу, можу з мамою поспілкуватись, і вона може подивитись, як я виглядаю. 

У батьків була дірка в будинку. Снайпер стріляв у маму, але промахнувся - влучив у собаку. Тато собаку вилікував. Вони потихеньку живуть. Дірку в будинку залатали. Виїжджати не хочуть. Їм шкода покидати будинок, собаку, котів. 

Ми тут винаймаємо квартиру, син вступив до академії. Дякуємо Богові, що живі. Коли мені було дуже важко, я собі казала, що я жива і діти живі, а все інше докладеться. Живемо і сподіваємось, що колись це все закінчиться. В Європу не поїхала, тому що люблю свою країну і хочу тут жити. Сподіваюся, що колись зможу приїхати в Маріуполь, або навіть повернутися туди жити, якщо це буде можливо.