До війни Оксана вдруге стала матір’ю, виховувала дітей і насолоджувалася життям. А з війною прийшов страх за себе і синів, тому на деякий час їм довелося виїхати з рідного міста.

До війни я народила маленького синочка, ще є старший синок - йому шість років. Жили ми в мирі та раділи життю. Раділи за своїх хлопчиків.

В перший день війни неподалік від нашого будинку, через озеро, стояли танки і гатили так, як у фільмах про війну.

Під звуки сирени ми з дітьми переховувалися в підвалах.

Пережили те, що над нашим будинком літали російські ракети, які хотіли знищити ТЕЦ. Було страшно за дітей та за інших людей у будинку.

Ми всією родиною поїхали до чоловікових тітки та дядька в Люберці. Їхали дуже довго, дорогою було дуже багато блокпостів.

Гуманітарну допомогу отримали вже в Києві у квітні, коли приїхали з Люберців. Магазини працювали, але на прилавках нічого не було. Якби ми її не отримали, то залишились би усі голодні – і дорослі і діти. Тому гуманітарна допомога відіграла важливу роль у нашому житті.