Я з Лебедина, мені 70 років. Самотня, чоловіка поховала. Я нікуди не виїжджала, весь час тут була.

Війна почалася неочікувано, хоча й говорили по телевізору. Я якось не вірила, що таке може трапитися. Великий страх був. Тим більше, чоловік був дуже хворий. Ми не ховалися. У нас свій будинок, то ми нікуди не бігали, перебували вдома.

Ми – пенсіонери. Звикли, щоб у нас в і погребі щось було, і курочка своя була - то ми не голодували.

Шокували сильні обстріли. Від нас недалеко прилітало, були дуже сильні вибухи. Хата тремтіла. Звісно, було дуже страшно.

Як пролітають літаки – ми відразу пригиналися. А тоді сказали, що то - наші. Ми так раділи, що то наші літали! 

Тут тільки онучка залишалась, а троє дітей виїхали в Германію. У мене більше немає нікого. Діти спілкуються з нами і я надіюсь, що повернуться.

У наше місто не зайшли, Бог спас, то було не сильно важко. Був, звісно, загальний острах. 

Чекаємо тільки миру, щоб не було війни, щоб не гинули хлопці наші. Хочеться миру для всіх, а ми будемо доживати так, як є.