«Мені було страшно, а російскі родичі говорили, що я щось не так розумію»

Катерина вже мала досвід життя в окупації, тож з Харкова поїхала в перший день війни. Вона ще не знала, куди їде і що має робити, але твердо знала, що з-під обстрілів треба тікати

Мені зараз 27 років. Я переїхала з Донецька в Харків.

Коли почалась війна, я була в Харкові. 24 лютого о п’ятій ранку я прокинулась від дуже гучних вибухів. Ми жили на Салтівці, і ці вибухи були все ближче. Я прокинулась і почала шукати будь-яку інформацію про те, що відбувається, але нічого не змогла знайти. Я почала телефонувати друзям. Хотілось вірити, що то якийсь газ, а не військові дії. Мені написав брат, який живе в росії, що путін оголосив про початок спеціальної військової операції. Я зрозуміла, що це означає початок війни.

Я вважаю, що в мене була максимально хороша ситуація, наскільки це можливо за таких обставин. У нас є машина в родині. Я зателефонувала моїй подрузі та моєму брату, сказала, що ми з чоловіком їдемо і запропонувала поїхти з нами. Спочатку ми не розуміли, куди ми поїдемо. Коли дивились карту, здавалось, що вибухи скрізь, в кожному місті країни. Потім вирішили, що Полтава далі від кордону, і ми поїдемо туди. Але було страшно - я там взагалі ніколи не була.

Виїжджати було нелегко, тому багато де йшли бої. Ми спочатку поїхали з Харкова до Чугуєва, забрали мого брата. З Чугуєва через села ми поїхали у бік Полтави. Ми були розгублені, не мали жодної інформації. Приїхали в Полтаву і просто не знали, що робити далі. Однак, я не пошкодувала, що виїхала так швидко. Моя родина надто довго залишалась в окупованому Донецьку, і мене це дуже хвилювало. Я не хотіла, щоб ситуація повторилась.

Все склалося добре. Чоловікові керівництво запропонувало роботу. Його компанія мала змогу зняти готель у Полтаві. До того ж там ми почували себе в безпеці – подалі від кордону.

Мої сусіди зіткнулись з гуманітарною катастрофою. Ми з Полтави потім відправляли їм борошно, крупи, бо у Харкові вони не могли цього придбати. Люди лишились відрізаними від життя.

Якщо чесно, все це неймовірно шокувало. У мене багато родичів в росії. Вони мені говорили що я дарма їду з дому, адже бомблять лише військові об’єкти. Шокувала сама війна, що вона взагалі почалась. шокувало те, що близькі люди взагалі не вірять мені. Я казала, що там страшно, а вони були впевнені, що  я щось неправильно розуміла.

У нас була кицька, ми забрали її, але у готель нас не пускали з нею. Ми почали дуже просити, адже вона в нас невелика, не псує меблі. Вона взагалі безпроблемна. Нас пустили жити в готель, але на моїх очах жінці з великою собакою відмовили у проживанні.  Вони так само приїхали з Харкова, і я навіть не знаю, куди вони з цією собакою поїхали.

Потім з Полтави ми переїхали в Гостомель Київської області, бо чоловік сюди перевівся працювати.

Це все було важко пережити, але я розуміла, що дуже багато моїх друзів у такій самій ситуації. Ми дуже багато допомагали один одному, і підтримуємо один одного й досі.

Я мрію, щоб війна скінчилась цього року. Після 2014 я шість років думала про те, що люблю Донецьк. Мріяла з родиною колись поїхати до свого міста. Також я десять років жила в Харкові і вже полюбила його. У нас є квартира в Донецьку, квартира в Харкові, і не зрозуміло, чому ми зараз повинні перейматись через відсутність житла. Адже воно в нас є. Але жити ми в ньому не можемо. Тяжко усвідомити, що війна вже двічі вкрала життя, яке ми будували. Я би дуже хотіла повернути хоча б життя, яке було рік тому.