З початком війни селище Залізничне залишилося без води, світла і газу. Але не це було найбільшою бідою, а обстріли, які не зупинялися ні на мить. Тому Валентина Яківна була вимушена поїхати з власного дому, майже без нічого

Мені 69 років. Я жила у селищі Залізничне, що неподалік від Гуляйполя. У нас все зникло на третій день повномасштабного вторгнення: світло, вода, газ. Та ще й ці постійні вибухи. Дуже було важко звикати до війни. Воду ходили набирати до тих, у кого була криниця. Їсти готували на вогнищах у дворах.

Постійно стріляли по підприємствах. У нас був і завод, і елеватор, і школа – все розбили. Боляче було дивитися на те, що все це знищили.

У мене почав тиск підійматися. Ночами не спала, тому що було постійно чутно вибухи. І вже багато сусідів стало виїжджати, на вулиці дуже мало людей залишилося, от і я вирішила виїхати, але спочатку не було на чому. Та потім я попросила одного чоловіка, який їхав по роботі в Запоріжжя, щоб і мене забрав з собою. Тепер я в Запоріжжі, живу в орендованій квартирі. Син також орендував однокімнатну квартиру, а донька з дитиною – двокімнатну. 

Коли ми виїжджали, обстрілів не було. Я просто не могла збагнути, що мені потрібно з собою брати. Ходила по дому і не знала, що взяти. Все було, як в тумані. Просто сіла з однією торбиною в авто і поїхала. Тепер я, 69-річна бабуся, залишилася без дому, без нічого. 

Все долаю за допомогою «Корвалолу». Онуки та діти поруч, допомагають. Зустрічаємося з рідними, підтримуємо один одного морально.