Гузь Анжела, 16 років, Харківський педагогічний фаховий коледж Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Мені було дев'ять років, коли до нашого міста прийшли люди зі зброєю. Це було дванадцяте квітня дві тисячі чотирнадцятого року. В цей день я поверталася зі школи, як раптом повз мене проїхала автівка повна людей у формі і зі зброєю. Я швидко побігла додому і розповіла це батькам, тато сказав, що це військові вчення.

Але через декілька днів почали стріляти по автівках і будівлях, і саме тоді я зрозуміла, що це початок війни. В цей день збирали всіх хлопців і чоловіків на захист нашого міста, туди потрапили мій брат, батько і дідусь.

Особисто для мене цей день був дуже жахливий і моторошний, я боялася за моїх рідних.

Через тиждень війни мама дізналася, що загинув мій любий батько і її чоловік, його розірвало на міні.

Мені дуже сильно хотілося побачити і обійняти татка, але нажаль, я його більше ніколи не побачу через цю погану війну.

Дідусь з братом продовжували захищати нас і наше місто. Вони писали нам листи, що з ними все добре. Від обстрілів ми ховалися у погребі. На вулицю виходили тільки тоді, коли все затихало найменше чим на пів години. І так пройшов перший місяць війни з Росією.

За цей місяць на полі бою загинув мій дідусь, його застрелили, коли він встановлював протитанкову міну. А мій любий брат зник без відома.

Я дуже сильно хотіла повернути своє минуле безтурботне життя. Ми з мамою питали, чому почалася війна і що стало причиною її виникнення, але все залишалося без відповіді. І тільки один ранений молодий офіцер, якого ми врятували, розповів нам, що сталося. Війна почалася з того, що наше місто Донецьк стало «народною республікою» і це підтримала Росія, а також Росія захопила наш Крим. І тепер замість навчання у школі ми з мамою допомагали раненим офіцерам. Школи, садки було знищено. Ми жили в страху і боялися кожного шереху.

Я розуміла, що це нова страшна реальність, яка не закінчувалась, а тільки набирала все більше і більше сльози, горя і печалі.

Війна продовжувалась чотири роки, але потім на деякий час зупинилася. Почали відбудовувати шкоди, садки, залізничні колії і вокзали. Але потім тиша скінчилася і знову почалася стрілянина, але на цей раз з гелікоптерами. На сьогодні обстріли домів стали рідшими і я маю змогу ходити навчатися до школи і здобувати освіту.

На сьогодні для мене мир – це час, коли навколо тихо і я маю змогу навчатися і гуляти з друзями.