Я жила в Лимані. Ніколи не думала, що місто стане лінією фронту. Постійно чула обстріли і вибухи, які дуже мене лякали. Я зателефонувала знайомому та сказала, що треба виїжджати. Дуже вдячна йому, що він мені допоміг. У Вінницькій області, куди я евакуювалась, мене прийняла небайдужа жіночка Таня, тоді в її будинку вже проживало шістнадцять переселенців. Я безмежно вдячна цій людині за підтримку, особливо моральну. Потім я переїхала до Кропивницького і перебувала там понад рік. Але мене постійно тягнуло ближче до дому.
Зараз я живу в Слов’янську, але думаю про те, щоб виїжджати, бо дитина не спілкується з однолітками.
Війна – це велика рана, яка не загоїться ніколи. Змінилось все. Хочеться, аби з’явилась розумна людина, яка б все це змогла зупинити. Мені болить за людей, які гинуть щодня. Хочу аби цей жах закінчився.
