Мені 57 років. Я жив з дружиною в селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. Працював охоронцем на агрофірмі. Дружина – медик.

Ми виїхали восьмого березня. До цього я ще ходив на роботу. Ми забрали мою тітку з села Білогір’я. Їй було 94 роки. Вона пережила війну і голодомор. Злякалася, коли дізналася, що знову прийшла війна. Також ми взяли з собою чотирьох своїх вівчарок.

Мене зворушило, що знайшлися люди, які дозволили жити у своїй квартирі безкоштовно. Над нами в однокімнатній квартирі живе шість переселенців з Донецька. З них господарі житла також не беруть оплату.

Тітка померла. Мабуть, її смерть прискорив стрес, викликаний війною й переїздом. З кожним днем їй ставало все гірше. Її паралізувало.

Ми поховали її в селищі Кушугум, що неподалік від Запоріжжя. Не змогли відвезти в село, де похований її чоловік, бо туди не пускали. Далі не знаємо, як бути. Мабуть, доведеться перевезти після війни.

Дружина знайшла роботу, а я поки що - ні. Раз на місяць-півтора ми навідуємося додому. Коли були останнього разу, будинок ще стояв, лише дах побитий був. А в якому стані він зараз – не знаємо. Вже місяць не були вдома: дуже небезпечно туди їхати.

Впевнений, що війна закінчиться перемогою України. Я хотів би брати участь у відбудові міст і сіл. За фахом я столяр, маю понад тридцять років стажу.