Війна застала Аллу у батьків у селі Зоря, що поблизу Маріуполя. Його швидко окупували. Алла ще в березні хотіла виїхати, але її зупиняла дезінформація. Зв’язку не було, тому вона не знала, що відбувається в інших населених пунктах

Третього лютого я виїхала в село Зоря, що знаходиться приблизно за тридцять кілометрів від Маріуполя. Звідти щодня їздила на роботу. У мене вдома був ремонт, тому й поїхала до батьків.

24 лютого я прокинулася від вибухів. Відразу почала телефонувати рідним. Моя сестра жила в Маріуполі, а сестра чоловіка – в Харкові, на Салтівці. Другого березня зник зв’язок. Було дуже страшно не знати, що відбувається з рідними. 

В село Зоря російські війська зайшли без бою. Я виїхала 13 квітня, хоча планувала від’їзд ще з березня. Мене зупиняли чутки про те, що Запоріжжя вже окуповане. Сестра все ж таки виїхала й сказала мені, щоб я вибиралася. Але завжди щось заважало. 

Коли почалася фільтрація, стало зрозуміло, що я її не пройду через попередню роботу. Треба було якось вибиратися.

Я не пам’ятаю всіх населених пунктів, через які проїжджала. Здається, через Оріхів, Василівку, Запоріжжя. Поблизу були прильоти. Тоді я перший раз за весь час війни побачила їх. Зараз я живу в Кропивницькому. Батьки залишилися. Сказали, що не можуть все покинути. Два місяці з ними не було зв’язку. 

Поки була у батьків, всього вистачало. Вдома було тепло, бо є дров’яний котел. До плити під’єднали газові балони, тож могли нормально готувати їжу. І запаси мама робила з 2014 року. Вона все збирала, оновлювала, закрутки робила. Всього було достатньо. А в магазинах вже з перших днів нічого не було. Батьки прихистили людей, які виїжджали з Маріуполя.  Наші знайомі періодично приїжджали, допомагали. Я займалася збором ковдр і матраців, відвозила їх до школи. Туди прибували люди з Маріуполя. 

Найбільше мене шокує ставлення деяких людей до того, що відбувається. Одного дня я стояла в черзі. Серед присутніх була жінка, яка тільки-но виїхала з Маріуполя. Тоді не було ні з ким зв’язку, тож я вирішила дізнатися, що ж відбувалося в місті. Вона розповіла, як добували воду й їжу, а потім сказала, що коли нарешті перестали літати українські літаки й з’явилися російські, то вона аж перехрестилися. Я готова була її вбити. Люди бачили зірки на літаках, які бомбили місто, знали чиї вони, а потім розповідали, що то були українські літаки. Це для мене найбільший шок. 

Я працюю у центрі ЯМаріуполь. Спочатку була тут від своєї організації –  Маріупольського центру безоплатної правової допомоги, а зараз уже на постійній основі.

Я мрію про відбудову Маріуполя й повернення додому. Мій будинок зруйновано, але все одно хочу повернутися.