Тетяна Михайлівна виїжджала з-під обстрілів у Полтаву.

Мені незабаром буде 77 років. Я все своє життя живу там, де народилася - в Харківській області, село Малолітки. Коли над селом почали літати ракети, я виїжджала до Полтави. Зараз вже вдома – в жовтні повернулась.

З харчами проблем не було. У магазини завозили все так, як і завжди. Я в своїй хаті живу, тож мала власну картоплю, консервацію. Ми не були в окупації. Але ті ракети над головою змусили мене збирати речі і тікати. Це для мене було найважче.

Я із старшим сином і його сім’єю виїжджала – до того він жив у Краматорську. Молодший син тут поряд живе. Його родина виїхала також, а він залишився на два двори хазяйнувати.

Складнощів у дорозі не було: діти про мене дуже дбають, тож везли машиною.

Таке складно пережити і бувають стреси. Мене заспокоює те, що сім’я моя біля мене. Старший син повернувся з родиною з Полтави сюди. Вони зі мною живуть, а квартира стоїть у Краматорську пуста – там зараз небезпечно. Молодший син також поряд – він не виїжджав.

Хочеться вірить прогнозам, що влітку вже війна скінчиться. А ми як жили, так і живемо. Своя країна, своє все рідне. Так що якось так воно буде. Хотілось би, щоб влада до тих, хто все життя працює гідно ставилась: щоб після 36 років стажу в колгоспі, я мала пенсію, якої вистачає на життя за нинішніми цінами. То й було б у нас гарне майбутнє.