У мене пам'ять погана. Хоч я і вчителька, але в мене погано з пам’яттю стало. Хворію і приймаю ліки. 

Ми далеко від кордону, і у перший день ще не чули нічого. Ще не вірилося, що це війна. Тепер усе до Краматорська доходить, а ми поруч. 

Найстрашніше – якщо росіяни зайдуть у Слов’янськ. Я з таким страхом це сприймаю! Син мене заспокоює, але як можна заспокоїтись? Хіба хтось думав про цю війну? Мені вже 78 років, уб’ють - то й уб’ють, а от дітей шкода. Дочка виїхала з онуком, у Польщі проживають. Там моя правнучка народилася. 

Я й за хату переживаю. Розіб’ють – і де потім будуть діти жити? Я за своє життя не хвилююся, а за це хвилююся. Може, скоро війна закінчиться – і приїдуть дітки додому… 

Щоразу дивлюся новини і все беру близько до серця. Хоч би вже росіян вигнали! Страшно. Краще б, у разі чого, мене відразу вбили – і все.

У мене вже голова нічого не сприймає, забуваю все. Від такого страху хіба буде голова працювати? Синочку 55 років, він за мною доглядає офіційно. Він у мене дуже хороший. 

Я дуже хочу, щоб усі наші хлопці повернулися додому. Є багато й тих, що виїхали в європейські країни. У нас на вулиці мало людей. Хотілося б, щоб ми все відбудували і жили по-новому.