Моя сім’я живе у Гуляйполі. Коли почалася війна, не вірилося. Ми по телевізору дивилися – і не вірили. А потім пропало світло, вода, газ. Потім почали дуже сильно стріляти, розбили ринок, магазини. От тоді вже повірилося.

Літаки летіли, бомби вибухали, було дуже страшно! Кожен день стріляють, всі вікна вже побиті. У нас здали нерви і ми виїхали. Наш батько і наші діти теж розїхались, але в Гуляйполі залишилося господарство, тому ми з чоловіком постійно туди навідуємось. Там залишилися коти, собаки, та й наші три хати. Важко, звісно.

До війни в мене мама лежача була, я за нею дивилася, і вона померла під час війни. От ми і не могли завчасно виїхати з Гуляйполя, бо всі біля неї сиділи. Коли потрібно було похоронити маму, не було ні людей, ні лікарів.

Спочатку в селищі була паніка і великі черги за продуктами, а зараз нам допомагають, і гуманітарку возять прямо додому. Від Фонда Ріната Ахметова були великі коробки, дуже ми йому вдячні. Гуманітарка мене взагалі дуже вразила, бо люди просто передають своє. Це вражає.

Моєї родини зараз немає, всі роз’їхалися. Діти з онучкою в Польщі, батько виїхав в Чернігівську область до сестри, мама померла. Залишилися ми з чоловіком, на вулиці нікого не було. Плачемо кожен вечір, хочуть всі додому, онук також, вона з народження зі мною була, тепер в Польщі.

Спочатку я корвалол пила, а його майже ніде не було. Ми старалися з сусідами спілкуватися між собою, збиралися ввечері, говорили, переживали за батьків. Спочатку хотіли, щоб батьки виїхали і діти,  а коли вони поїхали, то легше стало.

Віримо, що переможемо. Але коли переможемо? Три місяці поспіль стріляють, а коли закінчиться, не знаю. З початку війни чомусь думала, що це буде дуже швидко, тепер і не знаю. Я настроєна після перемоги відбудовувати місто, адже хочеться щось зробити, щось корисне для України і свого міста.