Я з Краснопілля Сумської області. Мені 40 років. Життя у нас було нормальне: тихе, мирне. 

24 лютого нас розбудили обстріли. Ми бачили, і звідки нас обстрілювали. А потім, в цей же день, десь о третій годині пішли колони повз нас. 

Спочатку ми залишилися, бо не було як виїхати, а потім поїхали, але недалеко: просто трохи далі від кордону.

Звичайно, почались труднощі: все було перекрито, і ліків не було, і продуктів також, але знаходилися такі підприємці, які щось привозили. Багато хто втратив роботу, і я - в тому числі.

Мене шокувало, що вона взагалі почалася - ця війна. Ніхто не вірив. Багато у кого здоров’я гірше стало: у мами, у бабусі. Психологічний стан також погіршився. 

Думаю, дасть Бог, щоб скоро війна закінчилась. Але навіть якщо ми всіх окупантів виженемо, то все одно вони будуть нас кошмарити, поки не буде рішення на глобальному рівні. Хочеться, щоб все було добре, всі повернулись до своїх домівок. Хочеться залишитися в Україні, жити в своїй країні.