У Пологах окупанти відшукували потенційно небезпечних для них людей і забирали їх. Місцеві надавали росіянам списки таких людей

У мене звичайна сім’я: чоловік, я і син. Син уже дорослий, 22 роки. Мені 48 років, я працювала бухгалтером. Ми жили в місті Пологи Запорізької області. Ми виїхали, а батьки залишились в окупації.

У Пологах спочатку снаряди не падали. Ми ще тиждень ходили на роботу, намагались начислити людям зарплатню, але не встигли – окупанти зайшли в місто і вимкнули світло.

У нас ніхто не припускав думки, що нас можуть захопити. Навіть коли в центрі стріляли, ми вважали, що це наші ворогів б’ють. Усі стояли на вулиці або лазили на дахи дивитися, що відбувається.

Тож окупація нас застала зненацька. А потім просто не було можливості виїхати, бо росіяни поставили блокпости. Ми місяць перебували в окупації.

У нас і вибухи були, і з дому людей забирали. Приїхала їхня техніка. Вивалилася звідти купа росіян, оточили дім. Потім пішли прямо в потрібну їм квартиру, до конкретної людини.

Ми побачили це з вулиці й побігли додому. Вони нам звеліли відійти. Ми чекали, а потім побачили, як росіяни з будинку вивели чоловіка і поїхали. 

Не було світла, води, але добрі люди, які жили у приватних будинках і мали колодязі, свердловини дозволили нам набирати воду. Ми в багатоповерхівці мешкаємо - то набирали в них воду, носили баклажками. Світла не було, але був газ, і ми гріли та готували на ньому їжу.

Та найбільші труднощі – моральні. Можна витримати вибухи, відсутність води, світла, газу.

А от коли втрачаєш усе, що любив, коли втрачаєш найпростіші людські права і живеш у постійному страху, це витримати неможливо.

Шокувало те, що багато людей виявилися зрадниками - вони змогли продати не тільки країну, але й близьких людей. У нас здавали своїх же, тих, хто був в армії, служив в АТО або був проукраїнськи налаштований. Багато чула, що навіть українські пости здавали за мізерні гроші.

От зараз говорять, мовляв, окупантів провели до Херсона чи ледве не під Київ. Зрада може бути в масштабах держави, звісно. А ще ж є зрада на містах, коли люди здають тих, кого дуже добре і давно знають.

Росіяни коли приїхали, їм надали списки, і вони ходили за певними адресами. Їх проводили прямо до будинків. У мене в голові досі це не вкладається.

Що може змусити людей жити в цій країні, а потім її зрадити? Тим паче, тут не було дискримінації російськомовного населення.  У нас на роботі половина співробітників розмовляла російською. Були навіть такі, що росію відстоювали у своїх поглядах. Але тоді ще не було такої явної війни, і всі лояльно до цього ставилися. Ця відверта брехня, що в нас тут «бандерівці» і «фашисти», жахає. Я не розумію, як у це можуть вірити наші українці, які колись виїхали жити в росію, а потім приїжджали в гості у відпустку, тут жили по місяцю і бачили наше життя зсередини.

Можна пережити війну і вибухи, але як жити зі зрадою людей, я не знаю.

Коли почалась війна, син приїхав із навчання додому, і ми дуже за нього переживали. Ми бачили, як росіяни на блокпостах забирали кудись молодих хлопців, які їхали з Маріуполя.

Геть страшно стало, коли окупанти почали ходити по будинку, підніматися на дах – вони могли замінувати дахи.

У нас машина своя - росіяни ходили біля неї, роздивлялися, щоб забрати. Ми зрозуміли, що не сьогодні, так завтра вони прийдуть до нас у квартиру.

Вирішили поїхати заради сина, та й самим там неможливо було залишатися. Ми не почувалися вільними, з нами могли зробити все, що завгодно. У нашої родини завжди була проукраїнська позиція і було просто по-людськи тошно на них дивитись. До вторгнення я спокійно ставилась до росіян і їх мови, але після того, що вони вчинили з нашим народом, я їх бачити не можу.

Якось ми дізнались, що люди збираються масово виїхати з Пологів. Ми прилаштувались до тієї колони і вибралися. Зупинились у Запоріжжі, тому що звідси найближче їхати додому. Щойно пологи звільнять, ми повернемось.

Мої батьки в селі, але від початку окупації ми не могли їх навідати, бо всюди стояли російські блокпости. Зв’язку не було по два тижні і від того було ще гірше. За час окупації в мене помер батько. Поховали його без нас. Мати зараз там, а сестра в сусідньому селі. Вона навідується до мами, допомагає, а коли зв’язок з’являється, то телефонує мені й каже, що все добре. Вони не можуть покинути своє господарство - у них багато тварин, корови.

Я думаю, по-справжньому війна може скінчитись тільки перемогою. Інакше, росіяни зберуться з силами і будуть атакувати нас знов і знов. Вони нас століттями гнобили, і це може завершитися тільки перемогою.

Я мрію повернутись додому і відбудовувати все. У нас стільки підприємств було - не залишилося нічого цілого.