Євген Вікторович з сім’єю переїхав з Бердянська у Запоріжжя. Досі не може повірити в те, що в сучасному світі можуть відбуватися такі жахливі події.  

Ми з Бердянська. Я приїхав на початку вересня, жінка з сином – в березні. Ми освітяни: жінка працює в дитячому садочку, я – в ліцеї. Зараз працюємо дистанційно. Мені 44 роки.

24 лютого я готував сніданок. Спочатку побачив спалах, а потім вибух почув. Стало зрозуміло, що почалася війна. У Бердянську був приліт. За містом розташована військова частина, і десь близько п’ятої ранку там стався вибух. Жінка з сином майже весь березень залишалися в Бердянську, потім вони виїхали. А я виїхав з мамою 3 вересня, і ми возз’єдналися в Запоріжжі.

Я довго не хотів виїжджати, тому що люди довгий час стояли у Василівці. Пізніше зважився, тому що не було вже сил залишатися.

У моєму випадку вистачало всього. Звісно, і з водою, і зі світлом були перебої, але сказати, що я постраждав від цього, не можу. Були проблеми зі зняттям готівки, адже банки не працювали. Ціни зросли, побутова хімія втричі зросла в ціні. Продуктів вистачало - купити було що.

Найскладніше було на це все дивитися, чути, як бомблять Маріуполь. Коли приїхали з Маріуполя перші біженці, ми їм приносили якісь речі, продукти. Морально було тяжко бачити людей зі зброєю і розуміти, що щось може піти не так, і тебе можуть вбити. Це було неприємно.

Найбільше шокувало, наскільки швидко знецінюється людське життя. Ніколи не міг подумати, що людина може так… Ми звикли до мирного життя, а коли це все побачив і почув, було не по собі - так не повинно бути.

Не маю ніяких прогнозів щодо закінчення війни. Хотілося б, звісно, щоб якомога швидше, але коли це станеться, не знаю. Будемо надіятися, що зовсім скоро.

Чесно кажучи, живемо одним днем, тому майбутнє прогнозувати не берусь. Сподіваюсь, що буде все добре, буде мир, буде здоров’я. Будемо працювати, жити.