Я живу в Охтирці. У мене було три сини, один загинув. 24 лютого моєму синові виповнилося 32 роки. Я йому сказала, що почалась війна, а через годину він передзвонив і сказав, що вже у військовій частині. Він пішов захищати свою країну і родину. Сказав: «Якщо не я, то хто?» У нього троє діток, їм наразі один рік, два і три.

Син загинув 26 лютого. Він пішов у штурмову роту. Знайшли його першого березня.

Ми вирішили виїжджати з міста в село у нашому районі, коли поховали сина. Тому що росіяни підірвали ТЄС вакуумною бомбою і місто залишилось без тепла. Повернулись ми додому в травні, і 17 травня знову був наліт. Зараз за 50 кілометрів від нас ідуть бойові дії, а в нас, можна сказати, спокійно. Десь місяць тому ракети летіли. Магазини працюють, газ є. Світло вимикають по годинах: дві години немає, а чотири - є. Опалення нам дали в середині листопада.

Ліки я приймала, які були. Чого не вистачало, без того обходилася. У чергах я стояти не можу, бо маю хворий суглоб – його будуть замінювати. Тож у мене дуже болить нога, я не можу ходити далеко. Одного разу подзвонила сімейному лікарю - він дав мені ліки.

Ніхто не очікував, що росіяни нападуть на нас. Вони не зважають ні на дітей, ні на кого. Шокує, що вони намагаються залишити нас без світла, без газу, без тепла.

Я не знаю, коли війна закінчиться. Цього ніхто не може сказати. Я так розумію, що в нас недостатня кількість зброї зараз. Але ми будемо триматися й продовжувати жити, працювати.