Подгорнова Анастасія, 10 клас, Красноградський ліцей №1 ім. О. І. Копиленка Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бакуменко Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни це не просто цифра – це ціле життя. Для кожного українця це був період важких випробувань, який змінив нас назавжди. Майже три роки кожен з нас живе в страху, але ми не припиняємо боротися за свободу нашої країни. У нас  всіх є власні шляхи до перемоги, один із таких – мій.

Коли розпочалась війна, я проживала у місті Краснограді Харківської області. Тоді мені було лише 13 років, і я навіть не уявляла, як сильно зміниться моє життя.

У перший день війни я нічого не розуміла. Прокинувшись о 06:10, я збиралась, як і завжди, піти до школи. День передбачав бути цікавим, бо в нашому ліцеї мав бути виступ екологічної агітбригади. Мабуть, через хвилювання за виступ я тоді так рано прокинулась. Зрозумівши, що знову заснути вже не зможу, вирішила переглянути соціальні мережі в телефоні. Те, що я там побачила, мене дуже налякало.

Всі писали, що почалася війна. Я не могла повірити: яка війна у XXI столітті? Про що вони всі кажуть?

Але після звернення Президента України почала розуміти, що все дуже серйозно. Підскочивши з ліжка, я побігла до батьків розпитувати, чи все це правда. Вони все підтвердили. Пізніше прийшло повідомлення від класного керівника, що навчання призупиняється на невизначений термін. У цей же день вперше ввімкнули сигнал повітряної тривоги.

Я хотіла вірити, що це навчання, але почувши страшне виття тривоги вдруге, зрозуміла, що в наш дім прийшла біда…

У наступні дні ситуація тільки погіршувалася: ми з сім’єю почали збирати тривожні валізи, ховатися у підвалі будинку та спати в коридорі під час повітряної тривоги. Навіть стояли годинами в черзі на морозі, щоб потрапити до магазину та купити хоча б щось, бо полиці були порожні, а продукти не завозили.

Ми всі хвилювалися за наше життя. Невідомість лякала найдужче.

Важко було усвідомлювати, що більше, мабуть, не матимемо змоги будувати якісь плани на майбутнє. Тепер наше життя складалося лише з одного дня, який потрібно було прожити.

У ті страшні моменти мене відволікала музика, танці та спілкування з найкращою подругою. Завдяки цьому мені було трішки спокійніше. Так пройшла весна.

Згодом, десь на початку червня, дитячий аматорський театр естради «Вернісаж», учасницею якого я була, відновив свою роботу. Заняття проходили по-іншому, у зв’язку з повітряною тривогою ми сиділи в укритті, але не переставали працювати: плели сітки, давали благодійні концерти, збирали кошти для наших захисників і захисниць. За кожен наш виступ ми дякували тим, завдяки кому можемо жити і творити далі.

Так пройшло два роки. Зараз у пріоритеті в мене навчання, тому я пішла з «Вернісажу», але це не означає, що я перестала бути волонтером.

З початку повномасштабної війни ми з татом допомагали людям, які вимушено покинули свої домівки через військові дії. У червні він разом з однодумцями заснував свій благодійний фонд «Пріоритет» і почав допомагати безпосередньо нашим воїнам. З червня 2022 року, завдяки підтримці українців, фондом було придбано та передано нашим військовим багато автівок, спорядження, дронів, засобів зв’язку та інших необхідних речей.

Окрім цього, волонтери фонду налагодили виробництво повербанків з підручних електорнних засобів.

До Дня Незалежності України їхня команда підготувала в нашому місті ярмарок, до якого долучилися всі, хто хотів: танцювальні колективи, театр «Вернісаж», вокалісти, ансамблі. Моя сім’я не залишилася осторонь. Під час цього заходу я брала участь в благодійному продажі книжок українських письменників, плетінні маскувальних сіток. Крім цього, ми з моєю найкращою подругою роздавали дітям повітряні кульки, щоб викликати усмішку і подарувати тепло в такий непростий час. Звісно, основною метою цього ярмарку був збір коштів для закупівлі необхідних речей для наших захисників і захисниць на фронті.

Силами всіх небайдужих мешканців та гостей нашого міста певну суму було зібрано - і це пришвидшило закупівлю вкрай необхідного тепловізора. Я дуже цьому рада. Вдячна всім, хто долучився до цього ярмарку.

Дивлячись на сьогодення, я можу з упевненістю сказати, що я вже не та 13-річна дівчинка. Мій шлях упродовж 1000 днів показав, що навіть у найтемніші часи є промінчик світла, який вкаже дорогу добра, надії. Надалі я збираюся продовжувати брати участь у подібних заходах, бо вірю в наших захисників та захисниць. І я впевнена, що перемога України дуже скоро!