Мені 63 роки. Війна застала нас в Попасній, це перше місто таке було на лінії розмежування. Далі був Соледар і Бахмут.  24 лютого бомби застали нас в місті. Моя мати була лежача, їй 92 роки. Ми не могли виїхати через неї. Були в підвалі з сусідами. Думали, що ось-ось все закінчиться, але по місту били день і ніч. Ну і в решті решт мати померла в підвалі від холоду. Похоронили ми її біля дому. Копали яму разом із сусідами, бо так бомбили, що не можна було і викопати яму - все падало на голову. 

Виїхали якимось дивом: машина побита була, гараж тоже побитий був. Завелася машина, і ми поїхали на Бахмут, а через пару днів -  далі, в Дніпропетровську область. У Жовтих водах до цих пір знаходимося. 

Тоді вже багато машин було на дорогах, уламки кругом гострі, шини пробивають. Там і згорівші машини були, і з пробитими шинами. Ми такого натерпілися! Нерви здавали. 

Потім узнали, що від Попасної вже майже нічого живого немає. А те, що залишилося, повиносили і повидирали до останніх розеток. Я-то там не був, не знаю, а люди кажуть, що там все крали. 

Шокує, як можна так все знищити. Як можна було кожен дом побити, як можна місто знести з лиця землі? А там люди жили, ні на кого не нападали, нікого не нищили. Мирні люди, хто що кому поганого зробив? Шокувало, що ніякої жалості, ні милості: все підряд рушили і нищили, жорстокість неймовірна.

Ми надіялися, як весною поїхали, що туди-сюди і повернемося, а уже пройшло більше року, і воно все тягнеться й тягнеться.

Тут ми наполовину у безпеці, тому що тут летить і по Кривому Рогу, і по Дніпру, і всюди. Ми також можемо в будь-який момент постраджати. Наші рідні всі там похоронені, і мати вже скільки лежить не перезахоронена біля під’їзду. Коли закінчиться все, ми повернемося і відновимо наше місто - отак я бачу майбутнє.  Щоб там було краще, ніж до цього - це моє завітне бажання.