Станіслав вивіз родину у Запоріжжя, там вони почуваються у безпеці

Ми з Преображенки, це Пологівський район. Мені 56 років. Маю цивільну дружину та стареньку матір.

Навіть не вірилося, що росіяни на нас напали. Наче ж «брати», а таке накоїли. Та коли нас почали обстрілювати, довелося повірити. Я був водієм маршрутки. Коли почались обстріли, втратив роботу.

З ліками складно було: аптеки зачинилися, усі запаси порозбирали. Моя мати – гіпертонік, зі шлунком у неї проблеми, і в мене також. Знайомі з Запоріжжя нам привозили ліки.

У матері почала голова боліти від щоденних обстрілів. Вона ночами не спала. У квітні ми зачинили хату, забрали сусідку і поїхали в Запоріжжя. Нам тут дали помешкання в гуртожитку від училища. Гуманітарку отримуємо, живемо безкоштовно, роботи в нас немає.

Навідувався я додому. У нас уламками скло побило, дах пошкодило. Зараз там трохи тихіше, але все одно бомблять.