Барановська Єва, 9 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року... Ця дата вже давно закарбована в кожного з нас. Мені надзвичайно пощастило, що я прокинулася не від ракетних вибухів. Це був глухий неприємний звук шкрябання. Пізніше виявилося, що сусіди нагорі замуровували вікна меблями. Тож після 20 хвилин тривожних зборів моя сім'я вирушили в сусіднє місто, на дачу. У душі ми не вірили в ці події і очікували на повідомлення з текстом "це був жарт". Так і не дочекавшись кінця цього апокаліпсису, через два тижні я була в Німеччині, завдяки старшій сестрі.

Мені соромно писати про це так, наче я найбільше постраждала, адже усі мої рідні були живі й здорові. Просто, не всі поруч.

Окрім розгубленості у повністю новому оточенні, я відчувала вдячність за те, що мені є куди дітися і люди готові допомогти. Хоча спочатку жити разом із невідомими людьми напружувало. Не використовуючи навіть тих декількох німецьких слів, які я знала, продовжувала існувати. Це не можна було назвати життям. Туга, смуток і безсилля проти ворогів давали про себе знати. Через деякий час з'являлося безліч можливостей знайти собі друзів, але я їх відкидала, бо не могла в такий час радіти своєму вимушеному перебуванню не на Батьківщині.

Незважаючи на розкидану по всій Європі сім'ю, ми лише більше сварилися. Хотілося повернутися додому, в Україну. 

Я поступово вчила німецьку мову, адже було шкода стільки часу в очікуваннях. А час минав надто повільно, коли чула кожну новину, кожну повітряну тривогу. Пам'ятаю, на жаль, як телефонувала татові, а він казав: "Почекай, відійду під дерево, бо тут щось летить". І що найгірше - з часом ти справді звикаєш до такого. Через пів року повномасштабного вторгнення, ми з сестрою зі сльозами на очах просили маму повернутися додому. До справжнього дому.

Але як же мати могла дозволити повернутися туди, де летіли ракети, розривалися міни. Виникало тільки більше суперечок, бо, виявляється, не завжди відстань об'єднує людей.

У мене з'явилися справжні друзі. Справжніми я називала або тих, кому можна розповісти про всі свої переживання, або людей, з якими можна про них забути. Знайомі пропонували розглядати на майбутнє перспективу вчитися десь у Європі, і я плакала. Я не дозволяю собі сумувати за Німеччиною, згадуючи, як неприємно мені там було. Зараз я підтримую контакт із тими моїми справжніми друзями вже третій рік. Відсвяткувавши Різдво в Німеччині, на Новий рік я була вдома, в Україні. Приїхавши назад, я почула від знайомих, що дуже змінилася. Але я ж знала, що люди стають іншими не з власної волі, а від пережитих подій.

Війна є несправедливо руйнівним явищем, що несе за собою невиправні наслідки.