Моє місто дуже красиве. Там усі дружні люди. Там було добре до війни та після неї теж все налагодилося. Коли була війна, там розстріляли багато всього: машини вибухали, дерева горіли, в будинки потрапляли, люди бігли по різним боках, не знали, куди подітися. Я поїхала тоді до прабабусі. Ще у нас «Азовсталь» горіла, а наш будинок – добре, що не потрапили туди. Ще після війни там у нас не стало дачі, куди я дуже хочу поїхати.
Коли це почалося, ми з мамою тільки почали прокидатися, у мами був вихідний. Ми пішли снідати, і мама щось почула. І потім ми дізналися, що війна почалася, тому що люди кудись бігли, все вибухало. Потім ми зібралися з мамою, викликали таксі та поїхали. Дуже страшно – всі кудись бігли. Я не розуміла куди, що, навіщо. Мені тоді було п’ять рочків.
Зараз я відчуваю себе в безпеці, тому що біля мене друзі, близькі, місто налагодилося. Але однаково чути постріли, те, що вибухає щось. Війна – це дуже небезпечно, дуже страшно; тоді можна постраждати і вижити там можна, але дуже складно, тому що на кожному шляху можуть бути міни і все таке.
Ми намагаємося це забути якнайшвидше. Ми проводимо різні ігри, в школу ходимо, вчимося, читаємо книжки, гуляємо на вулиці, у дворі різні ігри. У мене є мрія – щоб все це швидше закінчилося, не стріляли вже і щоб повністю відчувати себе в безпеці.
.png "«Досі хліб привозять двічі на тиждень»")
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«Дитина сильно злякалася, і ми поїхали»")
