Я був у відрядженні в Сєвєродонецьку по роботі, і там почалася війна. Ледь виїхав звідтіля до сім’ї. Тільки на  другий день зміг попасти додому.

В мене тільки 18 лютого народилася друга дитина. Зразу виїхати не змогли, а потім росіяни окупували територію, і тоді вже не випускали нікого. Машини стояли на блокпостах по три доби, а з маленькою дитиною неможливо було виїхати. 

Спочатку були якісь гуманітарні допомоги, які з території України попадали. А так - нічого в магазинах не було толком. Вода привозна була, газу не було, тяжко було. Ховалися по підвалах при обстрілах з дітьми. Шок був, що ми в окупації: ні світла, ні води, ні ліків, доступу ні до чого: відрізали від життя, можна сказати.

Прийшлося виїжджати через п’ять місяців, тому що я учасник АТО, а вже почалися переслідування. Я розумів, що мене шукають. 

Ми декілька разів намагались виїжджати, але не пропускали. В липні нам пощастило проїхати блокпости і вискочити. В машині було двоє моїх дітей і похресниця з кумою. 

Мені здається, домовленостями ніякими війна не закінчиться, потрібно тільки натиском української сторони. Потрібно звільнити територію і вигнати всіх орків. Дай Бог, щоб вистачило ресурсів. 

Мрію, щоб мої діти ніколи більше не бачили війни, щоб все закінчилося якнайшвидше, повернутися додому, відбудовувати все. Щоб ми в себе вдома могли відчувати, що ми вдома. Всі дуже почали цінувати те, що не цінували до війни, – свободу.