Назарова Валерія, 11 клас, Ліцей №2 Таврійської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плясецька Світлана Олексіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Тільки чую це слово, одразу повертаюсь у той день. День початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022… Цей день змінив усе. Життя кожного українця й українки, завдав травми всім… мені також. Цей день ніколи не забуду, коли пролунали перші вибухи, швидкі збори, паніка і страх… 

Мої батьки одразу поїхали закупляти продукти, а я сиділа на кухні, читала усі новини і плакала. Не могла повірити, що це дійсно правда і почалась війна. Саме в цей день я подорослішала…

Наше місто з першого дня окупували. Кожного дня я вкладалась спати, не знаючи, прокинусь зранку чи ні. Це був важкий період. Я втратила надію на своє майбутнє. Щодня молилась Богові, благала, щоб це закінчилось. Батьки робили усе можливе, щоб мене підтримати, але ці страшні звуки не давали спокою і миру в душі. Не було зв’язку, одразу обірвали українські канали й “асвабадітєлі” робили усе можливе, щоб знищити українську мову. 

Окупанти лякали людей, направляли на них зброю та погрожували вистрілити. Вони були всюди.

І ці обличчя… ці очі, переповнені злості та ненависті, дивились на мене, направляючи автомат, поки інший перевіряв паспорт. Вони не щадили жінок і дітей, забирали їх і ґвалтували, брали в полон й знущалися над ними, як тільки могли. У 14 років я пізнала і побачила своїми очима наживо страшні речі.

Це був найжахливіший період у моєму житті…

Пів року життя в окупації – і 20 липня 2022 я виїхала за кордон. Дорога була дуже важкою і довгою. Машини прямо перед нами підривалися на мінах. Те, що я змогла виїхати цілою та неушкодженою – це просто диво. Я приїхала до Угорщини. Перші місяці було дуже важко. Уперше опинилася так далеко від батьків. Мені не вистачало їх підтримки та турботи. Закрилася в собі і не хотіла сприймати все за справжнє.

З часом, потроху почала звикати до нового місця. В усьому мені допомагали мої дві рідні старші сестрички. Дуже їм вдячна, що завжди поруч і підтримують.

Познайомилася з багатьма українцями-біженцями свого віку, які також були вимушені покинути свої рідні домівки. Ми різні, але застала війна кожного і цим ми об’єднані. У нас почала зароджуватися велика компанія українців-підлітків з різних міст України і в кожного своя історія, як пережили перший день війни. Ми ділилися своїми переживаннями й підтримували одне одного, як рідні. І я бачила, що війна по-різному вплинула на кожного. 

Мені дуже радісно на душі, коли серед іноземців можна зустріти земляка і почути нашу українську солов’їну мову.

У нашій компанії було чимало сварок щодо мови, якою треба спілкуватися – і все одно усі прийшли до висновку, що немає нічого кращого, ніж розмовляти чистою, рідною, українською мовою. Так ми станемо великим прикладом для сучасної молоді, яка досі використовує російську або суржик, дивиться фільми та серіали небажаного походження, створюють російськомовний контент й доносять іншим, що мова не є ключем до єднання і від неї не залежить наша перемога. Це просто сором, таке бачити і чути від українців, які знають, що таке війна й самі зараз переживають цей важкий час.

І от минуло 2 роки, як я перебуваю в Угорщині, мені вже скоро 17. Згадки про життя в окупації досі не дають спати, але плекаю надію на світле майбуття і повернення додому.

В Угорщині мені не довелось ходити до місцевого ліцею, я продовжила навчатися онлайн у своєму українському. Підтримую зв’язок з рідними вчителями і вже закінчую останній навчальний рік. Всіх розкидало по світу… і ще не скоро, мабуть, зустрінемось… Але головне, що всі живі і в безпеці. Війна розділила багатьох людей і поставила між ними величезну відстань. Хто знає, може, то на краще, але впевнена, що не всі цьому раді, бо якнайскоріше хочуть повернутися у свої рідні міста і домівки, возз’єднатися з сім’єю і жити у вільній Україні.

Слава Україні!