«Маріуполь обстрілювали щоденно: ми не могли вийти з укриття»

До повномасштабного вторгнення я жила разом з родиною у Маріуполі. Ми не очікували, що розпочнеться повномасштабна війна, тож поставилися до цього не дуже серйозно. У нас і раніше було неспокійно, тому ми чекали, що ось-ось усе закінчиться. 

24 лютого ми прокинулися о четвертій ранку від вибухів. Ми мешкали біля мікрорайону Східний, а це було дуже близько до лінії розмежування з окупованою територією. Намагалися не панікувати.

У місті обстріли були щодня. Було таке, що ми навіть не мали змоги вийти зі сховища, ночували теж там.

Ми не знали, що буде завтра, що буде через годину. День прожили - і щасливі.

У нас були проблеми з водою. Довелося збирати дощову. Їжа була, тому що ми жили у приватному секторі і мали певні запаси. Продукти ми ділили, бо не знали, скільки часу триватиме така ситуація.

З Маріуполя ми виїхали 27 березня рано-вранці, і вже під вечір були у Запоріжжі. Це була не перша наша спроба виїзду. Ми намагалися виїхати п’ятого березня, проте нас не випустили з міста: казали, що ворог поруч і це дуже небезпечно. Тому ми повернулися додому. Потім ще робили спроби, але ми жили на Лівому березі: він був повністю перекритий, тому ми не мали змоги залишити місто.

Коли всі укріплення між правим і лівим берегом були розбиті окупантами, ми змогли виїхати. Було дуже складно, тому що були постійні обстріли, нам потрібно було їхати повз завод Азовсталь. Там був розбитий міст, але залишалася його половинка, яку нам вдалося переїхати.

Я викладач Маріупольського університету, який виїхав до Києва. Я працюю онлайн. Відволікаюсь від ситуації навколо. Донька навчається у школі онлайн, а син вдома. Ми всі разом.

Я хочу, щоб війна закінчилася якомога скоріше і ми мали змогу з'їздити в Маріуполь. Хочеться миру, спокою і тиші, і щоб війна закінчилася нашою Перемогою. Це найголовніша мрія.