Жителька Маріуполя евакуювалася разом із сусідами, коли з'явилася можливість, але перед цим на власні очі бачила, як руйнують місто. Жінка переконана, що українці мають право на захист власної землі, але наразі не певна у майбутньому міста, яке стало для неї рідним

Я народилася на Хмельниччині, але жила у Маріуполі з 1966 року. Сорок три роки відпрацювала на заводі «Азовсталь», віддала йому свою молодість. Війна застала мене у Маріуполі, звідки я евакуювалася. Зараз я вдова, маю сина, який теж працював на «Азовсталі» начальником цеху морських перевезень - порту заводу «Азовсталь». Коли цех ліквідували, він працював у морському торгівельному порту. З початком війни син теж виїхав з міста.

24 лютого минулого року, коли почалися вибухи, ми спустилися до підвалу й сиділи там до 21 березня, коли евакуювалися. У цей час було страшно, бо дев'ятиповерхівка над нами ходором ходила, коли у школу по сусідству влучила авіабомба. Тоді чотири з дев'яти під'їздів вигоріли вщент! Мій під'їзд лишився без вікон і дверей. У квартирах людей двері у меблях позривало з петель, усю техніку зрешетило уламками. Якби одразу смерть, було б трошки краще, принаймні лежачим хворим. У будинку не працювали ліфти, й вони лишалися в домі, поки більшість людей були у підвалі.

У нашому домі сто сорок чотири квартири, і з кожного під'їзду чоловік по тридцять було у підвалі. Хто ладнав тапчани, хто підкладав власний одяг, щоб спати; їсти готували надворі на решітках. Води як такої не було, бо це була осінь, десять градусів морозу. Люди ходили до кінотеатру — а там обстріли. Щоб отримати пів батона і стаканчик розчинного картопляного пюре, стояли по три години! Поки було світло, ще брали їжу з холодильників, та коли світла не стало, все зіпсувалося. Люди повикидали їжу, й її потім щурі розтягали біля будинків.

Мені дісталася така ж доля, що й моїм батькам. Батько воював, а маму вивезли до Німеччини. Мені сімдесят чотири роки, і я лишилася без копійки за душею. Ми не збирали гроші, а допомагали дітям; вони купляли житло. Раніше держава забезпечувала, а тепер - батьки. От так ми й лишилися без нічого. А як повернутися у рідні стіни, щоб не поневірятися по світу, я не уявляю.

Сусіди виїжджали до Бердянська, й узяли мене. Там ми жили у школі, а волонтери-віряни приносили нам їсти. Щодня ми ходили до блокпосту, але через брак транспорту виїхати змогли тільки 1 квітня. Ми виїхали до Запоріжжя, де переночували, а потім роз'їхалися, хто куди.  

Я вірю в перемогу, й бажаю вірити всім. Мені шкода дітей, які гинуть — з обох боків. Їх ростили мами. Та вони прийшли, а їх ніхто не запрошував. Ми ж захищаємося.

Світ, може, й бачить, що відбувається. Але я кажу: Маріуполь розбомбили — туди дороги нема! Там немає майбутнього, і навряд чи воно буде. Я щодня дивлюся сайт Маріуполя; це не порівняти з тим, що я бачила на власні очі. Я жду, що війна закінчиться до травня; я думаю, що кожен цього хоче, бо діти не влаштовані. Школи не працюють, бо там розміщують тимчасово переміщених осіб, і у дитячих садках також.  

Люди звикли жити у людських умовах, але зараз згодні на підвали  й вокзали, аби дочекатися перемоги, вдихнути на повні груди. Я вірю в перемогу, й бажаю вірити всім.