Мешканці Красногорівки вже десять років живуть в умовах війни. Широкомасштабний наступ росіян змусив їх покинути дім 

Я з міста Красногорівка Донецької області. Мені 32 роки. В перший день війни у нас ще було більш-менш спокійно. У сусідньому місті, Мар’їнці, було дуже гучно.

Ми живемо десять років у війні, вже десять років страждаємо. Мар'їнку взагалі знищили, тепер Красногорівку добивають. Відсутність ліків і лікарів змусила нас виїхати.

Ми живемо в чужому будинку, у нас власної домівки не залишилось, моя бабуся на старості років живе у чужій хаті. Що тут можна описати словами, коли нас змусили покинути власну домівку? 

У Мар’їнці вже людей немає, тому що вона зруйнована повністю. А в Красногорівці ще люди є, і їх достатньо багато, тому що нікуди їхати. У людей немає можливості поїхати в чуже місто і найняти квартиру. Там залишились переважно пенсіонери. Звісно, є молоді люди, але їх менше. 

Люди залишаються, тому що в них немає іншого виходу. Не в кожного є можливість виїхати. Ми приїхали в чуже місто, але ми тут нікому не потрібні. Допомагати особливо ніхто не хоче. Я змушена працювати з дому, тому що в мене хворіє бабуся, вона після інсульту. Не можу знайти роботу. Важко. Ми мешкаємо в Дніпропетровській області, у місті Павлоград.

Обстріли – це найстрашніше, тому що це важко переживати. Зараз нам усім дуже важко, бо не знаємо, що буде через п’ять хвилин, куди  прилетять снаряди, ракети.

Ми сподіваємось, що невдовзі повернемось. Всі хочуть додому. 

Я вважаю, що війна може скінчитися навіть завтра. Все, що відбувається, це вже занадто. Кожного дня гинуть мирні люди. Я вважаю, що ті люди, які за це відповідають, повинні сісти і почати домовлятися. 

Бачу своє майбутнє і майбутнє своєї країни в тому, що ми будемо жити в спокої, буде мир, якесь відновлення. У людей буде можливість працювати, ми будемо бачити щасливих дітей, людей поруч. Звісно, це мрії. Я буду чекати відбудови. Усі ми будемо жити і йти вперед. Ми ніколи не зможемо забути всього, що відбувалося. Але будемо сподіватись, що це все скінчиться і ми отримаємо якийсь шанс йти вперед, розвиватись і жити більш-менш щасливо.