У 2022 році мешканці Селідово вірили, що війни вже не буде, але вона повернулась і стала ще жорстокішою. З сім’ї найбільше постраждала літня мама, яка залишилась без житла

Ми у 2022 році евакуювалися, а у 2023-му повернулися, бо начебто життя налагоджувалося, люди почали повертатися. Ми сподівалися, що нічого страшного вже не буде в нас, що ми переможемо, що росіяни будуть відступати від нашої області. Чоловік мій повернувся на шахту, я теж повернулася до роботи, і ми були там.

О п’ятій ранку мені зателефонувала подруга в сльозах, бо її донька навчалась у Києві. Вона сказала: «Хіба ти не знаєш, що почалася війна? Київ, Харків і Дніпро обстрілюють». Я її спитала: «Ти з глузду з’їхала? Хто кого обстрілює?», а вона мені сказала, щоб я телевізор подивилася. Я ввімкнула телевізор і побачила марафон. А о шостій ранку молодшої доньки вчителька написала всім у вайбері, що діти до школи не йдуть. Потім чоловік повернувся з роботи - їх теж о восьмій ранку відпустили, вони не поїхали в шахту. Ось так розпочався цей день. 

Я пішла на роботу. Там усі вже про війну розмовляли. Всі дивилися марафон, і ніхто не розумів, що коїться, бо в нашому місті ще нічого страшного не відбувалося. Але ж місто Селидове розташоване за 50 кілометрів від Донецька, і ми з 2014 року знали, що таке війна. Десять років ми жили там у війні, але не в такій, звісно. Такого не було тоді. 

Потім моя донька-одинадцятикласниця сказала: «Якщо б я знала, що 23 лютого буде мій останній день у школі, я провела б його по-іншому». Бо потім вона до школи більше ніколи не пішла. 

Вона закінчувала вже дистанційно школу в Дніпрі, коли ми виїхали в це місто. І потім вступила тут в університет. А у своїй школі вона більше не була ніколи. 

Ми евакуювалися з чоловіком, із мамою, сином, вагітною невісткою. Старший син виїжджав із мамою. Труднощів у нас не було. Ми у 2022 році 6 квітня евакуювалися. Нам представники влади сказали, що ми повинні виїхати. Ми виїхали за місто Кам'янське на базу відпочинку. Там пробули два тижні. Дуже багато мешканців нашого міста виїжджали саме в ці два дні. Хтось – на автобусах, комусь допомагали волонтери, комусь – просто люди, хтось своїм транспортом їхав, хтось вибирався потягом… 

Найбільше мене шокувало 8 лютого 2022 року. Тоді ще не розпочалася повномасштабна війна, але приблизно о першій ночі в наше місто було дев’ять прильотів. За 15-20 хвилин розбили три садочки, школу, по домах багатоквартирних були прильоти. І в мами моєї розбило двоповерховий багатоквартирний дім. 

Мама живе на першому поверсі. Я їй зателефонувала, а вона почала кричати, що навколо все летить, падає… Вона ж була одна вдома, і я їй сказала, щоб вона в коридор вибігла і там стояла нерухомо. 

У той день вона залишилася без нічого. Її квартира була повністю розбита. І коли вже можна було їхати, ми поїхали та забрали маму до себе. Що змогли, витягли звідти, відправили поштою або забрали у свою квартиру, поки ми ще там були. 

Маму відправили до моєї доньки в Дніпро. Ми орендували тут квартиру, тут були вже наші речі. Ми їх не привозили назад, бо все ж таки десь у глибині душі вважали, що будемо звідти від'їжджати. І маму відправили до доньки, щоб вона більше не поверталася, тому що мамі 69 років і вона переживала сильно. І ми психологічно налаштували її так, щоб вона про це не думала, що все буде гаразд, ми з нею, і внучка теж, і вона не буде одна. І якщо ми кудись будемо переїжджати, то мама буде переїжджати з нами. 

Мрію про нашу перемогу. Дуже хотілося б повернутися назад, бо там наш дім, ми там виросли, у мене там батько похований, бабусі, батьки мого чоловіка. Але ж повернутися хотілося б у мирну Донецьку область, у нашу Донецьку область, в Україну. Ми будували б, ремонтували, тільки щоб там не було бойових дій, щоб це була наша земля. 

Дуже хотілося б, щоб закінчилася війна, щоб не гинули люди, щоб настала наша перемога. А майбутнє своє ми бачимо в Україні. Якщо не там, то, може у Дніпрі, а може, у Києві. Де буде робота, де зможемо працевлаштовуватись, там буде і наше житло. Цінності змінилися. Ми раді, що ми живі, здорові, що ми вивезли своїх близьких.