Події в Маріуполі з 24 лютого й до сьогодні є однією з найтрагічніших сторінок історії повномасштабної війни в Україні. Російська армія не лише фізично нищила інфраструктуру та житловий фонд міста, безпрецедентно забрала життя кожного 5-го маріупольця, а й вбивала морально. Випадки суїциду серед цивільних – через некерований страх, втрачену надію, пережиті події війни з державою-терористом – доволі мало висвітлені в нашому інфопросторі. Але вони є – на Херсонщині, Донеччині, Київщині, ледь не всюди, де ступала нога окупанта.
Про виживання в блокадному Маріуполі, евакуацію на російському БТР, життя на Уралі та суїцид матері Буквам розповіла Лада.
Гелеверя Олена Олегівна (04.05.74 — 22.08.22)
Під час російського вторгнення у місто 28-річна Лада, разом з мамою — Оленою, бабусею з інвалідністю та котом перебували на першому поверсі багатоповерхівки на Лівому березі. Облаштовані бомбосховища у місті апріорі не вміщували в себе більшість жителів Маріуполя, тому мирні ховались у підʼїздах, на перших поверхах будинків, дехто так і залишився жити під час активних бойових дій у квартирах – саме через нестачу безпечних укриттів.
“Їжі нам більш-менш вистачало. Хоча запасів продуктів на випадок війни ми не готували. Вдома лише стояв пакет з пачками круп та консерви “на чорний день”, якщо раптом у нас не буде грошей. Нам пощастило, порівняно з більшістю маріупольців, бо у нашому будинку був єдиний магазин, який працював ще певний час після 24 лютого. До крамниці приходило багато місцевих – за мʼясом, крупами, овочами, часто брали цигарки та алкоголь. Але були дні й ночі, коли вийти на вулицю, аби приготувати на багатті цю їжу, було неможливо через сильні обстріли. Згодом пити доводилось дощову воду або з унітаза, яку ми якось намагались фільтрувати…”
Рідний район Площі Перемоги, де перебувала Лада з родиною, за її словами, один із перших став місцем, куди російські військові безперестанку гатили артилерією, а згодом — плацдармом. Від багатоповерхівок залишились лише купи цегли й попіл. Лада розповідає, що згодом, аби розпалити вогонь, вона використовувала деревʼяні “шибки” з вікон, які знаходила серед мотлоху та сміття розбомблених будинків.
4 квітня Лада разом з бабусею, що пересувається на інвалідному візку, та котом евакуювались з Маріуполя. Місто було оточене з усіх боків, тож врятуватись з пекла на підконтрольну Україну було надвипробуванням, пройти яке вдавалось небагатьом. Через абсолютну відсутність “зелених коридорів” й власного транспорту, дівчина з бабусею та котом рятувались з міста на російському БТР. Попередньо до двору прийшли російські військові, повідомили про “евакуацію”, що фактично є незаконною депортацією, цивільних, яка відбудеться через 15 хвилин.
“Чи було мені страшно? Ні. Я виконувала свою місію — врятувати бабусю та кота до безпечного місця. У день 4 квітня, коли ми виїжджали з Маріуполя, запеклі бої тривали просто біля нашого будинку — наші захисники не хотіли здавати позицію, але сили противника все більше й більше наступали. Спершу ДНРівці, потім й російська армія.”
Ладу з бабусею та з декількома цивільними довезли до одного з населених пунктів Донецької області, що також знаходиться під контролем ворога. Сотні маріупольців утримувались там у нелюдських умовах в одній зі шкіл, без можливості повернутись на Батьківщину. Згодом кожен з них мав пройти фільтрацію, Лада — не виняток.
“Нас повезли до Донецька, де у грубій формі допитували, чи не повʼязані ми з ЗСУ, брали відбитки пальців, перевіряли телефони, особисті речі. Вже на російському кордоні з нами “проводили бесіди” працівники ФСБ. Це було жорстоко. Бабуся добами поспіль сиділа у візку, всюди з собою ми перевозили наляканого кота, а прикордонники допитували сотні таких, як ми маріупольців, що через їхню Російську Федерацію пережили справжнє пекло!”
Дорога з Маріуполя на Урал, де на Ладу з бабусею чекали родичі, тривала тижнями. Російські спецслужби доробляли роботу за російський військових — добивали мирних, що вижили, морально. На території РФ дівчина провела близько двох місяців, згодом повернулась на Київщину. Лада розповідає, що Росія – це інша реальність, абсолютно не близька їй. Відчуття постійної тривоги та життя мов у пастці, у долонях ворога, не відпускало жодного дня.
“Мама не поїхала з нами. Вона прийняла складне рішення залишатись у Маріуполі, бо не знала, що з дружиною та трьома неповнолітніми дітьми її брата. Вони жили через дорогу від нас, однак на момент нашої евакуації ми жодного разу не бачились. Звʼязку у місті не було. Вперше мені вдалось додзвонитись мамі, коли ми вже приїхали на Урал. У нас були короткі розмови, в яких вона встигала сказати, що вони разом з рідними живі та що страшно сумує за нами з бабусею.”
23 червня на ютуб-каналі Анатолія Шарія — проросійського пропагандиста та колишнього журналіста українського походження вийшло відео “Выжившие рассказывают. Мариуполь.”, коментар в якому надавала саме мама Лади — Олена. Жінка з перших секунд не могла стримувати сліз та розповідала про матір-інваліда, що після двох інсультів пролежала півтора місяця у темному підвалі. Плаче, коли згадує, як з вогню діставали людей, як бомбили їх район. Олена у відео говорить, що залишилась у місті лише заради близьких людей, з якими мала згодом евакуюватись.
Але евакуації не сталось. За словами Лади, обіцянку виїхати з Маріуполя мама з другом, тіткою та дітьми не виконали. Однією з можливих причин були тісні сімейні звʼязки з рідним братом Олени, що з перших днів повномасштабного вторгнення пішов боронити місто. З березня чоловік не виходив на звʼязок, доля військовослужбовця достеменно невідома рідним. Лада також припускає, що, через абсолютний інформаційний вакуум, родину опрацювали впливом пропаганди й саме тому вони кожного разу відмовлялись покидати окуповане знищене місто.
“З часом у мами лише погіршувався психоемоційний стан. Захворів через холод та голод її улюблений кіт — це стало однією з причин явних проявів депресії у мами. Вона завжди плакала у телефонну слухавку, казала: “Доць, я не витримую. У мене їде дах”. Мене це лякало, але я кожного разу її підтримувала. Їй не вистачало мене поруч, я була її опорою під час війни у Маріуполі, поруч зі мною вона трималась. А потім я поїхала…”
Спілкування через відсутність комунікацій у Маріуполі між Ладою та мамою було рідким. Дівчина весь час шукала волонтерів, шляхи евакуації та жодного разу не втрачала надії зустрітись з мамою знову.
“22 серпня моїй двоюрідній сестрі, що знаходилась з мамою в Маріуполі, виповнилось 5 років. Наступного дня слухавку підняла родичка й сказала: “Твоєї мами більше немає”. І тиша. Більше жодного слова чи подробиць. Одразу передала телефон бабусі, яка не знала цієї новини й не знає дотепер. Про смерть власної доньки ми не говоримо їй через похилий вік та страх, чи переживе вона цю звістку. Тим паче її син, мій дядько, зник безвісти на війні ще на початку війни…”
23 серпня про смерть мами Ладі повідомила й тітка. Як виявилось, самогубство Олена скоїла після дня народження племінниці.
“Тітка кричала у трубку: “Ладо, маму знайшли повішеною!”
Трагедія сталась в одній із кімнат першого поверху, де переховувались родина з дітьми від вибухів. Після спокійного святкування, Олена, без жодних попереджень чи явних ознак пригніченого стану, покінчила життя самогубством в ніч з 22 на 23 серпня. Наступним ранком жінку знайшли повішеною.
“Якби Росія не вторглась у місто, якби не вчинила повномасштабну війну та геноцид українського народу, якби не забрала б у нас дім, то цього б не сталось. Я впевнена. Я й досі у це не вірю, не вірю просто буквально. Чому, як? У злочині винна Росія. Психіка мами просто не витримала. Обставини, у яких вона опинилась, просто зламали її… Вона була щасливою, у нас були чудові стосунки, аж доки не прийшли окупанти.”
Поліція самопроголошеної влади зафіксувала смерть Олени наступного дня. Ані у судмедекспертизі, ані перевірках, ані коментарях від близьких правоохоронні структури окупованого Маріуполя не зацікавлені.
Тіло жінки, за словами тітки, вдалось поховати на одному з цвинтарів у Маріуполі.
Історію передано до Музею порталом «Букви»
.png "Імена")
