24 лютого нас відправили з роботи по домах - сказали, що війна почалась. Першу ніч тихо було, вибухи чулись, але десь далеко, а дня через три почалося в нас. Кожен день обстріли, багато людей гинули, ранені були люди на моїх очах, місцеві жителі були поранені, навіть не хочу про це говорити. Залишатися там ніяк було, не було сенсу ніякого.

Моя мама не дуже хотіла виїжджати з дому, та і я не збирався. Ми не думали, що все буде так серйозно. А потім почалося таке, що ти в ночі не спиш, вдень не знаєш куди ховатися. Маму ранило, і найважче було доїхати з нею до лікарні. Тоді мене вразило, як всі сусіди збіглися. Були поруч, на машині повезли в лікарню, всі допомагали один одному, всі були один за одного горою.

Усім прийшлося виїхати, усім абсолютно. І ми, і сестра з Гуляйполя – всі тепер у Запоріжжі. Прийшлося забрати і домашніх тварин: котів, собаку - бо жалко дуже.

Зараз в мене немає роботи, бо щоб влаштуватися, потрібні документи, а вони лишились там, де я раніше робив. А можливо, їх вже й немає. Там, де я робив, практично все розрушили. Де працювали люди в селі - там все розбито. Тепер не знаю, чи вийде забрати документи, чи ні.

По-перше потрібно, щоб мир був, а потім буду роботу шукати, бо потрібно працювати. Я думаю, що після війни буде усім важко, потрібно все починати з нуля. Все будувати знову. Впевнений, що Україна переможе: наші військові більше навчені, в нас вже вісім років війна. Має скоро закінчитися. Думаю, що все буде добре для України.