«Мамочка, давай поїдемо, я жити хочу»

Нашу родину, як і всі сім'ї України, спіткала війна. Ми проживали родиною у Луганській області, після повномаштабного вторгнення я з сином виїхала до Дніпропетровськой області, сину 9 років, мені 48, наш тато оставався дома, він був волонтер від Червоного Хреста, допомогав людям, развозив гуманітарну допомогу, вивозив людей, привозив допомогу з Бахмута в Лисичанськ,так як в городі вже не було даже хліба, ні води, ні світла, ні газу. Чоловік під обстрілами допомагав людям доки 2 липня не окупували наше місто, і 30 червня він приєднався до нас.

Він хворів і до цього багато років на цукровий діабет, але всі ці навантаження усугубили його здоров'я, і 28 грудня 2022 року чоловік помер від інфаркту, і ми з сином переїхали до Київської області, так як в Дніпропетровській області, ми не змогли залишатись. У сина стрес, він не міг залишатись в домі, де ми проживали, дитина пережила шок.

Зараз ми проживаєм у Київській області, і чекаємо кінця війни, мені як матері бажалось, щоб дитина відпочила, поспілкувалась з психологами, морально заспокоїлась.

Шокували обстріли міста, під час яких дитина просто трусилась від страху, і просила: "мамочка, давай поїдемо, я жити хочу" - казав син. Після виїзду, у волонтерскому центрі, він під час сну кричав і просив піти у підвал, крапкой стала смерть батька.

Стикались з нестачею їжі, води, медикаментів теж, в городі магазини були пусті, ми їли свої запаси з підвалу, та деякі крупи, які отримував батько.

Під час обстрілу сусід упав від взривної волни і син це бачив, загинув хлопчик, з яким він гуляв до війни під час обстрілу, і він дуже сумував за ним.