Того дня всією родиною були вдома, вночі чули вибухи, але розум не сприймав, що почалася війна, думала, що просто приснилося.

Ми пробули в окупації пів року, майже місяць прожили без опалення та світла, всі продуктові магазини були розграбовані як орками, так і мародерами. Коли через місяць вдалося спекти домашнього хлібу, то ми з чоловіком першу хлібину і не скуштували, бо її всю з'їв син (на той час йому було майже 6 років). Виїзжаючи з окупації в черзі пробули цілий день під пекучим сонцем, вважаю, що ми виїхали ще швидко, адже до цього були жорсткіші умови, і люди чекали своєї черги по 2 тижні. Прибувши на підконтрольну територію України плакали від щастя, дитина коли бачив українські прапори на вушко питав: "Мамо, це ж українські прапори, правда?" І я з гордістю та болем відповідала: "Так! Можеш навіть не шепотіти!"

Через місяць перебування в Запоріжжі до нас прийшла жахлива звістка.. Мою маму на власному подвір'ї вбило осколком від мінометного снаряду.... Її похоронили в той же день, я хотіла йти пішки додому, адже заборонили виїзд на ТОТ. На окупованій території залишилися батько та дід, які фактично знаходяться на утриманні сім'ї.

Зіткнулися з нестачею теплого одягу, ковдр, подушок, необхідних для побуту речей. Щоб вирішити це їздили на гум. допомогу, де видавали необхідне нам, вистоювали черги по 5 годин і в дощ і в спеку  . Чоловік приїхав до нас з сином через пару тижнів, бо не зрозуміли, що невідомо коли зустрінемося потім.

Проживши певний час на підконтрольній території познайомилася з місцевими жителями, які віддали нам речі для дитини та  предмети побуду, коли діти цих людей в мене питають: "Коли війна закінчиться, ви поїдете додому?" І я відповіла: "Так!" То одна дівчинка розплакалася, і мені стало на душі так тепло, що в чужих людях я знайшла рідні душі.

До війни працювала в податковій службі, є можливість працювати, але в Запоріжжі немає можливості з ким та де залишити сина, адже він навчається в 2 класі онлайн, і безпекова ситуація не дозволяє залишити його самого. Змінювати професію не буду, люблю свою роботу і чекаю деокупації і перемоги України!

Ми привезли з дому в'язані носочки, їх в'язала моя покійна матуся. Це нагадує мені дім і навіює сум...