Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Аліна Рехтік

«Мамо, мені страшно! Мамо!»

переглядів: 487

Рехтік Аліна, 16 років,

Дробишевська ЗОШ I –III ст., смт Дробишево

Есе «Один день»

У кожного з нас свій день, коли почалася війна. Я опинилась серед пекла. Донецьк, 2014 рік. Смішно, але до цього дня я не знала, що таке пекло.

Яскраве полум’я, що захоплює тебе в гарячий вихор і несе кудись у невідоме. Мій молодший брат закривав вуха. Мама обіймала його та плакала. Побілілі пальці рук батька стискали кермо автомобіля, коли ми тікали. До МИРУ!

Я бачила його безсилля. Не міг закрити очі та вуха, як мій брат: «Мамо, мені страшно! Мамо!» Страх стискав мені голову та вичавлював мозок, але я була потрібна батькові. Разом ми вантажили необхідні речі до машини, незважаючи на рев війни. Так ревла розлука. Біль українців, що покидали свої домівки чи залишалися в них. Ми потайки рушали з пекла, а вони залишалися в ньому.

Я надовго запам’ятаю цей день – 07.07.2014. Довкола смерть і хаос. Страх, що не дає тверезими думками вийти на поверхню. «Швидше!» – кричить батько. Я бачу його шалені очі. Чи це мої? Будинки схожі на сірі руїни. Вони – привиди минулого.

«Швидше!»

Мої ноги не слухаються більше, і я долаю цю густу пилюку, крізь яку нічого не видно. Я більше не можу.

«Доню! Ще зовсім трохи, ти мені потрібна!» Я відчуваю, як сильні руки батька допомагають мені піднятися. Він не втрачає контроль над собою, як я. Я слабка. Від розуміння власного безсилля я починаю плакати. Розмазую сльози по всьому обличчю аби ніхто не бачив. Я так хочу туди, де МИР!

«Доню!»

Серце Сходу сколочене. Воно так голосно стукає та завмирає, як і моє. Наш світ став божевільним. Ми більше не можемо бути тими людьми, якими були. Кров та смерть усюди. Я відчуваю її запах, я відчуваю її тілом і хочу втекти. Озброєні люди, військова техніка…

Жахали лише постріли, нічні обстріли, палаюче від «Градів» небо і звістки про вбитих і померлих. Темрява занадто правдива, щоб її могли любити, інша справа – сповнене лицемірності світло.

Лише у світлі, щоб здатися щасливою людиною, достатньо посміхнутися, лише у світлі, щоб здатися сильними і сміливими, достатньо гордо підняти голову і подивитися на все з презирством. Однак коли зникає для людини ця ознака безпеки й комфорту, її справжня сутність починає лізти на зовні.

Страхи людини починають матеріалізуватися й показувати людям хто вони є насправді. Й люди лякаються не того, що може ховатися в темряві, а тої слабкості та страху, який починають бачити в собі.

Перші віки були віками жорстокості й правди. Та чим більше люди віддалялися у світло, тим сумлінніше приховували істинних себе. Та не всюди світло встигло розкинути лицемірні павутинки, було ще місце на землі, де не горіли вічні вогні цивілізації.

Місце, де правила природа. Це, можна сказати, був останній захисний фронт перед всемогутнім завойовником, людиною. Та людина невтомно намагалася принести в темні краї своє штучне світло, в цей порядок, що розроблювався Природою та Богом мільйони років свій незнаючий межі хаос.

Холодні нічні вітри розгойдували сотні тисяч дерев, які танцювали один з одним в однаковому ритмі. Небо було вразливо глибоке, в його глибині плавали самотні зорі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 Текст Історії мирних діти переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення сім'ї з двома і більше дітьми діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій