«Мамі ще більш-менш пощастило, а ось її співробітника контузило»

До війни я жила у гуртожитку у Луганську, навчалася та працювала. У мене є чоловік та двоє маленьких дітей.

Початок війни запам'ятався дзвінком матері, я була тоді на роботі. Вона мені зателефонувала вся в сльозах і сказала, що міст у Щасті підірваний, і я більше не повернуся додому. Я підійшла до начальства і відпросилася, бо матері тривожно та неспокійно. Мене відпустили, я благополучно дісталася через щастянський міст у Петрівку.

А наступного дня цей міст висадили в повітря, і я більше не змогла повернутися ні на роботу, ні на навчання. Мене заочно звільнили, диплом так і не отримала.

Тривожно, страшно було, бо точилися постійні обстріли. Маму на роботі обстріляли, просто по будівлі уламки летіли, а у дворі вибухали снаряди. Це було пізно вночі. Але мамі ще більш-менш пощастило, а ось її співробітника контузило.

У цей тяжкий час я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Нині нам фінансово важко. Ми, двоє молодих людей, не можемо забезпечувати свою сім'ю. Я стала на біржу праці, якщо десь надається фінансова допомога, обов'язково туди йду. Фонд Ріната Ахметова допомагав, я отримувала продукти.