Бондарчук Ірина, учениця 8 класу Микитицької гімназії Тараканівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ланцута Людмила Миколаївна

"Війна. Моя історія"

Мені часто сняться сни. Різні-різні. І навіть кольорові. В них можу несподівано опинитися там, де ніколи не була.  Можу подорожувати в глибину століть, або повертатися в сьогодення. Так було і зовсім недавно…  Вечір завітав у кімнату, а разом з ним і мама, яка ніжно поцілувала мене в щічку, побажала спокійної та мирної ночі. Я ж, закутавшись в теплу ковдру, заснула глибоким сном…

Світить яскраве сонечко, я повертаю йому назустріч своє обличчя. Десь далеко бачу, як щось виблискує. Спочатку не розумію що це, але, наблизившись, бачу золотоверхі куполи київських соборів, красиве місто Київ, широкий Дніпр, який несе свої води десь далеко, куди не бачить моє око. Далі потрапляю в Бучу, Ірпінь, Маріуполь…

Але, що це? Люди сумні бігають, метушаться. Чую крики, розпач і не розумію, що відбувається. Від побаченого, жах охоплює все моє тіло. Стрільба. Кругом танки, вибухи, летять ракети. На носилках несуть поранених, тягнуть вбитих. Кругом військові, але з різними шевронами.

“Це війна!”, - пронеслося в моїй голові. Додому, хочу додому, але не можу зрушити з місця, бо погляд зупинився на жінці, яка кричить біля вбитого малюка. Намагаюся допомогти, заспокоїти, але ніхто мене не чує…

Якась невидима сила повернула мене в рідну оселю. Мама, завжди весела, стала сумна, як ніч. Тато квапливо кидає щось у дорожній рюкзак. І ось він, одягнений в камуфляжний костюм, стоїть на порозі. В його очах читаю рішучість переплетену з болем.

“Я маю йти”, - сказав він. Мама кидається йому на шию так, ніби бачить востаннє. Я підбігаю до тата, тримаю за ноги і кричу: “Ні, ні, а як же я?” Поцілував, обернувся і різко вийшов. Мама впала, наче нежива, а по моїх щоках ще довго текли сльози.

Почалися довгі дні чекання. Чекали дзвінка, чекали будь-якої звісточки, чекали тата. У дні, коли ми спілкувалися по відеодзвінку, я була найщасливіша, бо мала змогу його бачити. Бачила втомленого, виснаженого, але нескореного бійця, який пішов захищати свою неньку-Україну.

Півтора року тому ніхто і уявити не міг, що день, коли розпочалася війна, настане. Хтось їхав до батьків, гуляв з дитиною, збирав валізу, щоб летіти у відпустку. Ніхто не чекав, що почнеться війна і вона буде ТАКОЮ.

Війна - це слово жіночого роду, тому має нести в собі доброту, чуйність, ніжність, але ж ні - вона викреслює з життя багатьох долю, розчавлює, ранить і калічить, залишає сиротами малечу, вдовами - жінок, у батьків забирає дітей. У наше село теж приходять сумні звістки. Нещодавно загинув сусід. Все село квітами стелило йому останню дорогу додому. Море сліз вилилося з очей його мами. А моя мама… Вона не плакала, а ридала, бо від тата уже тиждень не було ніякої звістки. Я часто чула, як вона плакала в подушку, а ранком вставала втомлена ще більше, ніж вчора. Телефон не випускала з рук. Щось читала, молилася і знову читала. Так минав день за днем. Моя рідненька постаріла, з’явилися зморшки на обличчі та сиве волосся на скронях від постійного переживання.

І тут дзвінок… Я помітила, коли мама брала телефон, у неї тряслися руки так, що вона не могла натиснути потрібну кнопку. Я на хвилину завмерла, очікуючи найстрашнішого. Але ні, цього разу у нашу оселю прийшла радість. Тато на десять днів приїздить у відпустку.

У моє віконечко постукав ранок. Я відкрила очі. Спочатку я подумала, що жах, який я бачила вночі, був лише сном. Але ж ні.  Підла, жорстока, підступна, гібридна війна увірвалася горем  і болем майже у кожну оселю. І ще я зрозуміла: українці - нація нескорених. Коли прийшлося захищати свою країну, сотні синів і дочок пішли боронити рідну землю. Це люди сильної волі, міцного характеру, впевнені у собі, справжні патріоти України.

Хай буде мир на всій Землі!