Мені 62 роки. Я як виїхала у 2014 році, так додому й не повернулася. Мешкала в місті Красногорівці Донецької області. Це колишній Мар’їнський район. Наше місто тоді опинилося на лінії розмежування. Були сильні обстріли, ми сиділи в підвалі. Коли вже було нестерпно – усі сусіди повиїжджали. Не стало ні світла, ні газу, ні води. Жити там було неможливо. Ми восени вирішили виїхати. 

Я стала переселенкою в місті Вугледарі. Там жила моя сестра – у Павлівці біля Вугледару. Діти мешкали в Донецьку, їм теж довелося виїхати. З Вугледару я поїхала ще перед війною. Моїй доньці потрібна була допомога з онукою. Вона мене покликала – і я приїхала. Війна у 2022 році мене застала в Києві. 

У доньки були знайомі-іноземці. Вони вивозили свої родини з країни, і їх кликали з собою. Але донька не поїхала, бо онука ходила до школи - не хотілося переривати навчання. А 24 лютого вранці, десь о пів на п’яту, ми почули вибухи. Підскочили, бо вже знали, що це таке. Сусіди кричали: «Війна!» У них рідня жила в Житомирській області, на кордоні з Білоруссю. Сказали, що через кордон їдуть танки. 

Я не виношу звуків вибухів. Мені потрібно перебувати десь у підземеллі. Я ще й маму з Красногорівки забрала, і тепер тягаю її то в метро, то в якесь інше укриття. Мені психологічно важко чути звуки сирени та вибухів. Постійно треба ховатися.

Донька з онукою виїхали, але вони вже хочуть повернутися додому. Я забрала маму до себе. Їй 83 роки. Вона зовсім незряча. Куди ми з нею поїдемо? За кордоном нас ніхто не чекає. Якщо їхати працювати, то це інша справа. А чекати, що тебе хтось там просто так годуватиме – це дивно. 

Мама сиділа в Красногорівці, а там день і ніч обстріли – усі дев’ять років. Це тут люди не зовсім розуміють ситуацію. Тут теж деякий час було гучно, але все одно не так, як у нас удома. Мамі прилетіло прямо під будинок. Знесло вікна, двері. Вона все прекрасно розуміє. 

Я взагалі не бачу краю цій війні та світла в кінці тунелю. Навіть не уявляю, як усе це може закінчитися. Я, звичайно, розумію всіх людей, які втратили близьких на війні, але я вважаю, що потрібно сідати й домовлятися. Нехай би всі залишалися живі, ніхто не гинув. Але ж так не буде, бо росіяни підуть далі на нас. Треба все доводити до кінця. У 2014 році цього не зробили – і ось що трапилося. Потрібно закінчувати війну, але як це зробити – я не розумію. Наша країна дуже мала, у нас не вистачить сили з ним боротися. 

Хочеться, щоб сталося диво, і війна в одну мить скінчилася.