«Мама постійно говорила, що хоче додому, і не винесла переїзду...»

В який момент я зрозуміла, що почалася війна і все змінилося? Зрозуміла в липні 2014 року. Ми були тоді із сім’єю на морі, і почалися військові дії. Ми зразу ж переїхали з моря у Святогірськ, не повертаючись у Донецьк, з маленькою сумочкою.

У нас залишилися в Донецьку родичі, які нам розповідали, дорослі переважно. Їздили туди, перевозили речі. І ми заставали, звичайно, усі ці жахи. У дорозі, якось із дітьми їхали, ми ж відвідуємо родичів, і в ті часи періодично їздили. І ось на блокпостах ми заставали, як літають снаряди через машини. Це було моторошно.

Якщо закінчаться бойові дії, ми не плануємо повертатися до Донецька, тому що невідомо, навіть якщо закінчаться бойові дії, чи залишаться замінованими території, зброя на руках у людей? Тому не дуже хотілося б у перспективі на дітей і на майбутнє там жити.

З нами переїхала моя мама, вона була інвалідом першої групи – хворіла на неврологічне захворювання. Їй стрес був протипоказаний. Через переїзд вона змушена була залишити своє житло. Це дуже негативну роль зіграло для її здоров’я.

Погіршилася набагато ситуація, вона стала абсолютно лежачою хворою. Вона постійно говорила, що хоче додому, у свої рідні стіни. Але ми, звісно, туди не поверталися. Трагічно це завершилося, смертю моєї мами у 2019 році, їй було лише 65 років. Ця війна зіграла злий жарт із мамою і зі мною, як її дочкою.

Дуже складний сам процес переїзду, обживаємося вже сім років. Багато в нас особистих речей накопичилося, дуже складно переїхати, це дуже дорого, як фізично затратно, так і психологічно дуже неприємно.

У нас вже є кішки, собаки, не в кожній оселі дозволяється, щоб вони були присутні й жили всередині. Ми зараз ледве пережили, що наш лабрадор повинен жити на вулиці, хоча він собака компанійська, наші кішки на нас дуже ображаються, загалом психологічно це важко. Хвіст такий тягнеться, начебто просто переїхали, а скільки страждаємо психологічно.

Моїм дітям було 5 років і 8 років, коли ми переїхали, а третя дочка народилася вже тут, у Лимані. Вона народилася в найманому житлі, і думала, що це наш рідний дім. Вона дуже здивувалася, коли нам треба було переїхати. Для неї це було щось трагічне. Як це так, це мої рідні стіни, мій будинок, чому ми звідси повинні їхати?

Я відчуваю себе тут у безпеці, скільки б родичі не питали: «Як вам фізично, як морально? Давайте, повертайтеся до нас, тут родина, підтримка». Ні, краще мені буде важко матеріально, трохи важче, але легше психологічно, тому що я знаю, що тут не стріляють, тут немає комендантської години і тут мої діти в більшій безпеці. Зайві джинси ми не купимо, але ми будемо живі.

Моє ставлення до життя однозначно змінилося. Раніше, коли відзначали 9 Травня, бабусі, дідусі наші [говорили] тільки б не було війни. А ми як відзначали? Пікнік, шашлики, була асоціація із цим. А тепер, коли говоримо про мир, розуміємо, наскільки це важливо, наскільки це повинно бути – мир у всьому світі.

Трохи діти реабілітуються, звичайно, але однак, ця травма залишається, вони все одно хочуть повернутися додому. «Мамо, там же добре, там не стріляють?»

І слава Богу, що ми виїхали вчасно, іноді ми показуємо знімки, як люди постраждали, втратили життя. Але коли дитина цього не бачила, слава Богу, що вони цього не бачили, все ж легше інформацію сприймають.

Від Ріната Ахметова ми отримували гуманітарну допомогу продуктовими наборами й також отримували безкоштовні путівки, за що величезне спасибі. Діти їздили до таборів від Фонду. Спасибі величезне за цю програму, це величезний внесок в оздоровлення дітей.