«Мама кожен день дзвонила, ревіла у трубку: мовляв, тікай»

Історія Дар’ї, яка навіть через війну не змогла покинути свого чоловіка і своє місто, а також і досі не може… завершити свою вишивку, бо вважає її нещасливою. 

24 лютого я була вдома: ми з дітьми на кухні сиділи пили чай, смажили оладки, сміялися, шуткували, готувалися до школи – все, як завжди. На той момент я не вмикала ані телевізор, ані соцмережі. Ми завжди зранку сміємося з шкільних історій і п’ємо чай, а потім я одягаю, проводжаю дітей і йду далі у справах.

У перші тижні війни ми стикнулися з нестачею їжі, ліків, дитячих сумішей, памперсів. Це було просто жахіття. Якщо щось і завозили, то у нашому магазині у селі продавали лише своїм, або у декілька разів дорожче. І от, що хочеш роби: хочеш – останні гроші віддавай і купуй крупи, хочеш – не купуй: дешевше воно не стане, а хтось інший забере.

А за дитячою сумішшю ми бігали по всіх аптеках, всіх крамницях, і доводилося брати те, що є. Або якщо не знайшов нічого, то їж чай або манну кашу. Я дивилася на все це і подумки плакала.

Найважчим для мене було прийняти рішення: виїжджати за кордон, чи лишатися вдома? Кожного дня моя мама вмовляла мене покинути країну, рятуватись і рятувати дітей.

Чоловіка не випустять, вдома залишився би мій пес, мій кращий друг – сенбернар. А ще у нас два коти – Кузьма та Жорік. Ще я дуже боялася, що евакуаційний поїзд підірвуть: чомусь я була впевнена на всі сто відсотків, що якщо я сяду в потяг, то загину. А тим часом мама кожен день дзвонила, ревіла у трубку: мовляв, тікай, - і тим додавала ще більше масла у вогонь. Я думала, що з'їду з глузду в буквальному сенсі.

Я залишилася, попри всі вмовляння мами, зі своїм чоловіком, у своєму домі. Я так і не змогла залишити його самого.

Залишитися зовсім самому: ні дітей, ні дружини - зовсім сам… З роботи прийде, а вдома не натоплено, ні їжі приготовленої - пусто, тихо, порожньо, холодно... Я не змогла його кинути.

Щодо приємних моментів - то вони настають тоді, коли бачиш, як наші воїни протистоять такій величезній навалі росіян. Вони мужньо тримають оборону, захищають, обороняють наші міста.

У перші тижні війни мене дуже надихав «Привид Києва» Степан Тарабалка. І коли я дізналася, що він загинув, так плакала, наче це була мені дуже рідна людина. Такі відчуття були - наче шматочок серця відірвали. Дуже сколихнула серце розповідь його бабусі, яка могла з-поміж сотень літаків впізнати літак свого онука. Такі неймовірні історії залишають по собі двояке відчуття. З одного боку, це дуже боляче і сумно, з іншого боку – бере гордість за таких людей, ти надихаєшся їх мужністю, відвагою, незламністю, патріотизмом. Я щиро вдячна за це кожному герою, який надихає жити далі. Я вдячна Степану Тарабалці, що він з’явився у той момент, коли ми всі цього так потребували. Я ніколи його не забуду, ніколи не забуду кожного нашого героя.

А ще у мене є картина, яку я купила напередодні війни. Я хотіла вишити її і повісити на кухні. Я її почала, але так і не закінчила. Вона чомусь викликає у мене страх, тривогу. Мені здається, що як тільки я беру її в руки і починаю вишивати, то одразу ж вмикається сирена. Тому я і кинула її вишивати. Постійно на неї дивлюся, хочу доробити, але не можу себе пересилити. Якась невезуча вона виявилася. Взагалі, вишивка хрестиком, бісером або малювання картин мене заспокоюють, але не ця робота. Сподіваюсь, коли війна закінчиться, я зможу взяти її нормально у руки, не боячись, і закінчити. Але все одно - усе життя вона буде нагадувати мені війну і все, що ми пережили.