Мені 46 років. Я жила в місті Лисичанськ Луганської області. Наприкінці березня виїхала з сином у Полтаву. На жаль, мама і сестра залишилися в окупації. 

24 лютого я отримала повідомлення з роботи про те, що маю залишатися вдома до розпорядження. Прочитала новини і дізналася, що почалася повномасштабна війна. Розбудила сина і пішла в супермаркет. 

З першого дня було чутно вибухи. Я мала вирішити, що робити далі. Не хотіла виїжджати, але зрештою усвідомила, що я в першу чергу – мама, і лише потім – донька. Я не могла допустити, щоб мій син опинився в окупації. 

Ми виїхали приватним транспортом. Через обстріли й руйнування було складно добратися до місця збору. 

У нас було двадцять хвилин на те, щоб зрозуміти, що взяти з собою, а що залишити. Ми залишили паспорт сина, ноутбук, цінні речі, але взяли вишиванки та книжки з історії. Звучить дивно, але це так. 

Біля Лиману був обстріл, тому довелося вертатися і їхати через Краматорськ. Зупинилися в Полтаві. Зараз ми з сином мешкаємо окремо. Він навчається в Полтаві, а я працюю в Сумах. Тут житло дешевше. Я влаштувалася в податкову інспекцію. Потроху життя налагоджується. Спілкуюся з мамою і сестрою, коли вдається зв’язатися з ними. На жаль, у них немає можливості виїхати.

Мене шокує, що у ХХІ столітті йде війна. Я багато чого бачила і чула за вісім років. Зрозуміла, що хороших людей набагато більше, ніж поганих. Це вселяє віру в те, що все буде гаразд. Намагаюся не думати про погане – мені так легше.

Хочу нашої перемоги і миру. Я розумію, що колись повернуся додому, але не найближчим часом, бо мені потрібна робота.