Олександр Васильович евакуював онуку за кордон, а сам повернувся в Охтирку під обстріли.

Мені 59 років, я з Охтирки. Коли почалась війна, я був вдома. Таке неможливо забути. Розбудив мене о четвертій ранку колишній товариш з росії, і сказав що путін оголосив військову операцію, але насправді це повномасштабна війна. Спочатку він хвилювався, як ми тут будемо, та згодом я помітив, що товариш мій зомбований, як і вся росія, тож перестав з ним спілкуватись.

Коли почались обстріли, зникло опалення. Холодно було, з харчами були проблеми. Та якось пристосувались: трохи запасів було, в чергах стояли. Нам хліб видавали.

Найстрашніше – обстріли «Градами» та з літаків. В перший день війни мої онуки потрапили під обстріл. Онука дванадцятирічна посивіла відразу. Я евакуював їх за кордон, а сам повернувся – маю бути вдома і допомагати чимось по можливості.

Після того як відвіз онуку за кордон, було важко у підвал повертатись. Я інвалід третьої групи, мешкаю на дев’ятому поверсі, тож до тепла перебрався в приватний сектор до родичів. Коли на вулиці потеплішало, повернувся додому.

Онука зараз вчиться у школі за кордоном і продовжує вчитись в українській школі онлайн. Додому дуже хоче. Вже б скоріше закінчився увесь цей жах, а Україна підніметься - це однозначно.