«Майбутнє я бачу в Україні - це наша земля»

Віталій вивіз свою сім'ю подалі від окупованого села на Запоріжчині. Та, на жаль, там залишилися інші його родичі

До війни ми з родиною проживали у Бердянському районі, в селі Осипенко.

В перші хвилини повномасштабної війни ми спали, як і всі. О п’ятій ранку прогриміли вибухи - тоді ми і поняли, що все почалося.

Найбільше нас підкосило матеріальне питання. Ціни сильно злетіли.

Ми давно хотіли виїжджати, але остаточно наважилися тоді, коли вирішувалось питання: віддавати дитину в школу, чи ні.

Тож я з сім’єю виїхав. Там остались брат, мати, рідні. Спочатку у нас не було грошей на евакуацію. Отже, коли назбирали, тоді і поїхали. У Василівці ночували: чекали поки нас випустять - багато там було блокпостів.

Ми спочатку були в Запоріжжі: приїхали туди у серпні, але там також бомбили. Ми почали шукати інше житло і виїхали на Івано-Франківщину. На даний час тяжко з роботою - немає роботи.

Чесно, навіть не знаю, що сказати про наше майбутнє… Мабуть, бачу його світлим. Руки-ноги є – відновимо Україну. Майбутнє однозначно я бачу в Україні - це наша земля. Будемо тут будуватися.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/