Діана Ташкінова

«Без світла я сиділа місяць, було дуже тяжко, але ми якось пристосувалися»

Ташкінова Діана, учениця 9 класу Осипенківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харченко Ю.Ю.

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року о 4 ранку сталася дуже страшна подія для мене, почалась війна. Я була вдома, в своєму рідному селі Осипенко, Бердянського району. Я тоді ще спала, почула дуже гучний вибух, одразу не зрозуміла що це було, посидівши декілька хвилин до мене в кімнату прийшли батьки, їхнє перше слово було "Діано... почалась війна” спочатку я не зрозуміла, в голові були тільки одні думки.

Війна? Це точно не сон? Я буду жити? В мене почалася паніка... почала всім своїм подругам писати. Ви вірите що почалася війна?? Може це був невдалий прикол? Як виявилось що ні.

Трохи подумавши, що робити в такій ситуації, я пришла до батьків, говорити, щоб ми негайно виїхали з країни, але вони говорили, що це все буде недовго, і що через декілька днів все закінчиться. Я заспокоїлась і почала дивитися звернення Володимира Зеленського, після його промови, я була певна, що все скоро буде добре, і я буду пам'ятати це все як страшний сон...

26 лютого на околиці мого села їхали ворожі танки, тоді в мене був дуже сильний страх, не знала, що робити,але я так подумала, що навіщо їм моє село, їм же потрібно тільки місто Маріуполь і ще декілька міст. Не все сталося як гадалося..

Вже на наступний день моє село було під окупацією, біля моєї домівки їхали танки, та ворожі автомобілі, було ще багато російських військових. Вони почали запускати ракети біля мого дому, це так було гучно та страшно, в мене була паніка та думки, що не буду жити, та моє життя закінчиться прямо зараз, через пів години стало тихо, і трішки заспокоїла себе.

Такі дії продовжилися майже кожен день, згодом трохи звикла до цього.

Не знала що нам зможуть, нам вимкнули, зв'язок, та газ, було холодно та лячно. Не могла додзвонитися до своїх родичів та друзів, я за них дуже переживала, не могла поговорити, ловити зв'язок де тільки могли. Дивилася новини 24/7 оскільки не знала що робити, не могла виходити на вулицю, я сиділа цей весь час вдома. Запитувала в мами, коли вже це все закінчиться? Коли я зможу жити повноцінно?? Вона просто мовчала та заспокоювала мене..

Без світла я сиділа місяць, було дуже тяжко, але ми якось пристосувалися. Але життя ставало нестепним, постійні обшуки по домівках, постійний страх за своє життя та життя близьких.

Ми з мамою виїхала з окупованого села до Запоріжжя. Батько виїхав трохи пізніше за нас. Я рада, що багато хто з моїх рідних виїхали з окупації і ми всі разом. На цей момент я ще поки що живу в Запоріжжі. Сподіваюсь на перемогу України, що вона буде скоро і я повернуся до рідної домівки, я вже так скучила за всіма, але всі в різних куточках країни або закордоном десь дуже далеко…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/