Того ранку я була вдома, в Херсонській області. Збиралася на роботу, почула вибухи. Біля нас через річку полігон у Раденську. Чоловік подумав, що це навчання, але я вийшла на вулицю і побачила, що той берег палає. Потім з роботи написали, що не потрібно їхати, почалася війна...   

Найбільша складність була спочатку жити в окупації майже два місяці, а потім покинути домівку та їхати, не знаючи куди. Перші дні ми жили в підвалі, бо велися бої за Каховку та Херсон, а наше село між ними, тому снаряди літали, як в тенісі м'ячик.

Зіткнулись з проблемами, коли орки зайшли в село. Вони закрили в'їзди та виїзди, нікого не впускали та не випускали, а через місяць дозволили привозити хліб населенню. Магазини були розграбовані в перші дні війни. Хліб почали давати по одній буханці на родину, було таке, що не всі встигали його отримати.        

Живемо з чоловіком та сином. На жаль, мої батьки та сестричка залишилися на окупованій території. Їм немає як виїхати, а орків в їх селі так багато, що місцевого населення менше. Дуже тяжко не бачити своїх рідних більше року.

Зворушило, коли нам запропонували житло абсолютно чужі люди, які нас не знали, впустили в свій дім. Зараз маю роботу, працюю медсестрою. Чоловік до війни працював у фермерському господарстві механізатором. Зараз не працює, лікується (у нього кіста головного мозку).        

Мрію, щоб з нашого дому нам передали хоч би альбоми з фото, де все наше життя…