Тимченко Анастасія, 10 клас, Роменська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11

Вчитель, що надихнув на написання — Цікава Наталія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

То був звичайний буденний день мого сьомого класу, середа, я прокинулася, зібралася та пішла до школи, все як зазвичай. Хіба що цей день не був схожим на інші… В продуктових магазинах полиці з крупами почали спустошуватися, знайомі говорили про наступ Росії, але всі були впевнені, що це несерйозно і не вірили в це.

Два тижні тому в нашій школі оголосили конкурс малюнків, потрібно було намалювати одну тварину з африканського регіону чи щось таке, я вже не пам’ятаю, і одну тварину з України, тобто разом два малюнки на папері розміру А2, конкурс мав тривати до двадцять п’ятого лютого, але я не мала ніякого бажання брати в ньому участі. Дні минали, і наставав дедлайн здачі малюнків на конкурс, і в той же день я побачила, які гарні малюнки приносили учні до школи, віддаючи їх до методичного кабінету педагогу-організатору. І саме в той момент у мене з’явилася думка намалювати щось неймовірно гарне. Після уроків я пішла до магазину з канцелярією і придбала собі там акрилові фарби та два аркуші паперу А2. Прийшовши додому, я одразу ж заходилася малювати, бо крім цього потрібно ще було й вивчити все домашнє завдання на четвер. У мене залишалося всього два дні аби принести малюнки до школи, тому я вирішила, що в один день після уроків, тобто в середу, намалюю один малюнок, а в інший, теж після закінчення уроків, четвер, інший, і встигну здати їх двадцять п’ятого. У той же вечір я намалювала тварину з України, їжачка, мені подобався мій малюнок, мені він здавався просто пречудовим, а потім сіла за письмовий стіл виконувати домашнє завдання.

Увечері з родиною ми побачили публікацію в соціальній мережі Instagram на сторінці з темою про наше місто, де написано

було червоними літерами, що з завтрашнього дня, з четверга, буде введено на всій території України воєнний стан. Ніхто з нас не надав цьому великого значення, бо ми ще не знали, що це все означає і з чим його їдять.

Настає п’ята ранку четверга двадцять четвертого лютого, повномасштабне вторгнення. 

В перший же день я захворіла, в магазинах були пусті полиці та й їсти особливо не хотілося, черги до банкоматів були дуже довгі, перша ніч минула без сну.

Тоді ми всі зрозуміли, як не цінували минуле мирне життя до цього дня. Всі ми гадали, що все це жахливе теперішнє протягнеться недовго й ось-ось закінчиться, але які ж ми були наївні. Всі останні три місяці на дистанційному навчанні були виснажливими, незрозумілими, сповненими смутку. Одного дня я сиділа в себе в кімнаті і малювала малюнок, який нам задали на урок малювання, незабаром ми з моєю двоюрідною сестрою почули дуже сильний гуркіт на дорозі, вибігши на вулицю, побачили, що рухається колона танків, наших, українських захисників, вони сиділи, тримаючи прапори, вони нас бачили, ми з сестрою махали їм, а вони нам усміхалися. Це не передати, які неймовірні емоції гордості, радості жалю водночас переповнювали нас.

На щастя в нашому місці все було більш-менш спокійно. Минали місяці, минув рік, другий. Починаєш розуміти, що забуваєш часи мирного життя, коли ти не міг відрізнити звуків військової техніки, на вибухи думав, що то полювання мисливців на диких звірів…

Мабуть, до того, що відбувається зараз у нашій країні неможливо звикнути, але люди продовжують жити, працювати, донатити, допомагати, волонтерити, надихати, відбудовувати зруйновані будинки росіянами. 

Люди намагаються створити мир в своїх серцях. Для мене особисто мир – це коли в сім’ї все добре, відсутність частих сварок. А якщо є непорозуміння, то неодмінно повинне бути мирне вирішення їх, обов’язкове проговорення сімейних проблем; це коли в твоїй країні все тихо, спокійно, мир між народами та державами – це також душевний спокій, гармонія в собі. Тобто в моєму розумінні мирне життя не може бути зовсім без сварок, бо для мене це вже здається якимось замовчуванням різних проблем. На мою думку, вирішувати конфлікти без застосування насилля, це і є правильним, не можна просто мовчати аби створити ілюзію миру. Краще дивитися правді у вічі. Якщо на фізичне здоров’я і нервову систему дорослих людей так сильно впливає ця війна, то що вже можна говорити про маленьких дітей, які зростають в цій війні, вони все розуміють і бачать, що відбувається в країні, всмоктують все як губка.

Щоб досягти миру, або хоча б пожити в мирі, українці змушені покидати свої домівки, від’їжджаючи за кордон, сім’ї загиблих воїнів втрачають своїх рідних. І хіба я майже три роки тому могла подумати, що не зможу домалювати малюнки на конкурс чи, можливо, все таки зможу після того, як закінчиться війна, в мирі?

Я вірю й знаю те, що українці, наш народ, неодмінно переможе ворога в цій війні, бо, як всім відомо, добро сильніше за зло, після ночі настає день, ми впораємось з усім й обов’язково досягнемо миру та незалежності в нашій Україні!